У ставленні до дівчат-кріпачок панночка жорстока й ненависна, вона змушує їх постійно працювати, та ще й сердиться, коли бідні підуть обідати та відірвуться від роботи. Та найбільше потерпала від неї Устина, на якій та зривала все своє зло, роздратування, неначебто це не жива мисляча істота, а якась тварина чи бездушна річ: «Вона мене й щипає, й штрихає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає — чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!» Одного разу панночка навіть трохи не задушила Устину через те, що та не так її заплітала. Як бачимо, панночка втрачає будь-які звичайні людські моральні принципи в ставленні до кріпаків.
Такою ж була інститутка в особистому житті. Коли вона закохалася в полкового лікаря, то навіть до нього ставилася, немов до свого прислужника, а не до такої ж людини. Устина говорить про її почуття: «Якось дивно полюбила, не по-людськи». Вона ніби хизується перед іншими панночками, що зуміла приборкати такого гордого красеня. Панночка спочатку хоче втерти носа всім іншим дівчатам, до того ж вона думає, що лікар бідний, то й не має в ньому особливого інтересу. У бажанні володарювати людьми панночка доходить до абсурду, коли, наприклад, забороняє лікареві напитися води, хоч його й мучить спрага. Коли ж дізнається, що лікар має статки, зразу ж вирішує вийти за нього заміж.
Дуже характерним є епізод, в якому панночка повідомляє, що дарує молодим Дубки. Лікар тоді замріяно згадує, що тут вони закохалися, що «садок зелененький, квітчастий» там. А панночка сміється з нього, думаючи тільки про прибутки від цього маєтку: «Садок зелененький, садок квітчастий... Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!» Ці холодні слова якнайкраще показують її духовну нерозвиненість, дрібність її натури.
На хуторі, ставши повноправною господаркою, панночка все більше навісніє, намагаючись витиснути з маєтку більше зиску: «Люди прокидались і лягали, плачучи, проклинаючи її... Усе пригнула по-своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче із-найшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли; здавалося усяке діло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звивалась; тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить». Дійсно, в очах кріпаків панночка поставала не як людина, а як якась страшна потворна істота, ящірка, уособлення зла й страждання
У "Чорній раді" та наступних спробах змалювати національну старовину в художній прозі Куліш пішов шляхом вальтерскоттівського відображення історії. В епілозі до російського видання "Чорної ради" він прямо протиставив свою історико-повістувальну манеру гоголівській: "<...> У малоросійських повістях Гоголя міститься небагато етнографічної та історичної істини, але в них відчувається загальний поетичний тон Малоросії. Вони ближче підходять до наших народних пісень, аніж до самої натури, яка відбивається в цих піснях". За словами автора, в "Чорній раді" він виконав "завдання, котрого досі не наважився поставити перед собою жоден малоросіянин, саме — написати рідною мовою історичний роман, у всій строгості форм, притаманних цьому роду творів", тобто романам вальтерскоттівського типу.
Такою ж була інститутка в особистому житті. Коли вона закохалася в полкового лікаря, то навіть до нього ставилася, немов до свого прислужника, а не до такої ж людини. Устина говорить про її почуття: «Якось дивно полюбила, не по-людськи». Вона ніби хизується перед іншими панночками, що зуміла приборкати такого гордого красеня. Панночка спочатку хоче втерти носа всім іншим дівчатам, до того ж вона думає, що лікар бідний, то й не має в ньому особливого інтересу. У бажанні володарювати людьми панночка доходить до абсурду, коли, наприклад, забороняє лікареві напитися води, хоч його й мучить спрага. Коли ж дізнається, що лікар має статки, зразу ж вирішує вийти за нього заміж.
Дуже характерним є епізод, в якому панночка повідомляє, що дарує молодим Дубки. Лікар тоді замріяно згадує, що тут вони закохалися, що «садок зелененький, квітчастий» там. А панночка сміється з нього, думаючи тільки про прибутки від цього маєтку: «Садок зелененький, садок квітчастий... Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!» Ці холодні слова якнайкраще показують її духовну нерозвиненість, дрібність її натури.
На хуторі, ставши повноправною господаркою, панночка все більше навісніє, намагаючись витиснути з маєтку більше зиску: «Люди прокидались і лягали, плачучи, проклинаючи її... Усе пригнула по-своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче із-найшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли; здавалося усяке діло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звивалась; тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить». Дійсно, в очах кріпаків панночка поставала не як людина, а як якась страшна потворна істота, ящірка, уособлення зла й страждання