Цей вірш із циклу «В казематі» є, мабуть, найпопулярнішим поетичним твором, написаним українською мовою. Його часто цитують з пам’яті, існує кілька пісень на ці слова, й словосполучення «садок вишневий» є таким самим стереотипом українства, як і «гречкосії», «моя хата скраю» чи «хитрий хохол». «Заповіт», перекладений на десятки мов, вважається ніби «візитною карткою» Шевченка, але на відміну від апокаліптичного «Як умру, то поховайте», опис погідних травневих сутінків в українському селі є твором набагато інтимнішим, справжнім втіленням глибинного народного ідеалу життя, наповненого красою, вільною працею та небуденним змістом. Але популярність має й свої недоліки. Обидва вірші є набагато ґрунтовнішими й цікавішими, ніж те, як ми їх дуже часто трактуємо.
Я вважаю, що всі люди різні і мають право мислити так, як вони вважають за потрібне. Але на моє переконання, оптимістам набагато простіше досягати своїх цілей і долати життєві перешкоди. У той час, як песиміст закриється у собі після чергової невдачі, то оптиміст усвідомить свою помилку та буде рухатися далі до своєї мети, я так вважаю, тому що неодноразово стикався зі схожими ситуаціями, і переможцями з них завжди виходили оптимісти.
По-перше, яскравим прикладом саме такого розуміння для мене є Тарас Шевченко, який виріс у дуже непростий час, проте він був впевненим, що колись Україна розквітне, та прикладав для цього колосальні зусилля.
По-друге, у зв'язку з порушеною проблемою хочеться згадати головного героя твору братів Рудченків "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" а саме Чіпку, який з самого дитинства був песимістом, такий іб мислення не привів його ні до чого хорошого, а можливо і був причиною усіх скоєних ним злочинів.
Отже, висновком моїх міркувань стане така думка: оптимістам живеться комфортніше та простіше, але це особистий вибір кожного.
Цей вірш із циклу «В казематі» є, мабуть, найпопулярнішим поетичним твором, написаним українською мовою. Його часто цитують з пам’яті, існує кілька пісень на ці слова, й словосполучення «садок вишневий» є таким самим стереотипом українства, як і «гречкосії», «моя хата скраю» чи «хитрий хохол». «Заповіт», перекладений на десятки мов, вважається ніби «візитною карткою» Шевченка, але на відміну від апокаліптичного «Як умру, то поховайте», опис погідних травневих сутінків в українському селі є твором набагато інтимнішим, справжнім втіленням глибинного народного ідеалу життя, наповненого красою, вільною працею та небуденним змістом. Але популярність має й свої недоліки. Обидва вірші є набагато ґрунтовнішими й цікавішими, ніж те, як ми їх дуже часто трактуємо.
Я вважаю, що всі люди різні і мають право мислити так, як вони вважають за потрібне. Але на моє переконання, оптимістам набагато простіше досягати своїх цілей і долати життєві перешкоди. У той час, як песиміст закриється у собі після чергової невдачі, то оптиміст усвідомить свою помилку та буде рухатися далі до своєї мети, я так вважаю, тому що неодноразово стикався зі схожими ситуаціями, і переможцями з них завжди виходили оптимісти.
По-перше, яскравим прикладом саме такого розуміння для мене є Тарас Шевченко, який виріс у дуже непростий час, проте він був впевненим, що колись Україна розквітне, та прикладав для цього колосальні зусилля.
По-друге, у зв'язку з порушеною проблемою хочеться згадати головного героя твору братів Рудченків "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" а саме Чіпку, який з самого дитинства був песимістом, такий іб мислення не привів його ні до чого хорошого, а можливо і був причиною усіх скоєних ним злочинів.
Отже, висновком моїх міркувань стане така думка: оптимістам живеться комфортніше та простіше, але це особистий вибір кожного.