У вірші «І ти колись боролась, мов Ізраїль...» Леся Українка використовує біблійні легенди про те, як народ ізраїльський шукав землі обітованої. Новітнім Мойсеєм поетеса побачила Богдана Хмельницького. Здавалося б, повинні запанувати мир та злагода між брата-ми-сусідами. Але «дух зрадив», і знову український народ опинився ще в більшій неволі на своїй власній землі. Провідники нації теж не змогли знайти спільної мови між собою, спільної мети — «з отарою блукали й пастухи».
З болем лірична героїня запитує: «Чи довго ще, о, Господи, чи довго ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?» Можливо, треба розсіяти народ по світу, щоб журба за рідним краєм примусила його боротися й добуватися батьківщини, тоді вона буде ріднішою?
Твір ліро-епічний, сповнений риторичних запитань, які передають глибоку занепокоєність поетеси принизливим становищем свого краю й байдужістю народу.
Мабуть, кожна людина хоча б раз у своєму житті умислюється над сенсом свого існування і прагне усвідомити своє призначення у світі. Щоб життя було не порожнім, а цілеспрямованим, ми випробовуємо себе в різних галузях, шукаємо мету свого життя.Хтось бажає стати відомим політиком, хтось — визначним митцем, а хтось — просто лікарем, вчителем, будівельником, фахівцем своєї справи. Але майже всі прагнуть досягти успіху, щастя, добробуту. Звичайно, люди живуть по-різному. У них різні цінності, і в кожного свій б життя. Важливо тільки, щоб на своєму життєвому шляху людина не забувала про інших, про свій моральний та громадський обов’язок. Тільки тоді вона може якнайповніше самореалізуватися, відбутися як особистість.Я гадаю, що не можна зачинятись у вузькому колі егоїстичних інтересів. Потрібно творити добро й безкорисливо віддавати своє душевне тепло тим, хто цього потребує. Саме любов робить людину людиною: підносить її, кличе на подвиги, звеличує духовно. Любити ближнього, свою мову, культуру, свій народ, Батьківщину — обов’язок кожного громадянина. Відданість та самозречення на користь свого народу, патріотизм та відповідальність за його мирне і щасливе існування — мета його існування.Порушує проблему призначення людини на землі й Іван Франко у поемі «Іван Вишенський», стверджуючи, що шлях до духовної висоти, пройдений одним, повинен стати дороговказом для інших.А ще кажуть, що кожна людина у своєму житті повинна збудувати дім, посадити дерево, виростити дитину. Тобто зробити свій внесок у продовження життя на землі й залишити по собі слід від добрихОтже, істинне призначення людини насампередУ тому, щоб бути Людиною, втілюючи справжню людяність в усіх своїх думках, словах і вчинках.
З болем лірична героїня запитує: «Чи довго ще, о, Господи, чи довго ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?» Можливо, треба розсіяти народ по світу, щоб журба за рідним краєм примусила його боротися й добуватися батьківщини, тоді вона буде ріднішою?
Твір ліро-епічний, сповнений риторичних запитань, які передають глибоку занепокоєність поетеси принизливим становищем свого краю й байдужістю народу.