ответ:Вони ступали , кульгаючи до річки…. Обидва були стомлені й виснажені, з обличчя не сходив вираз тупого терпіння, що його карбують тривалі знегоди». «Вони йшли, нахиливши низько плечі, а ще нижче голову, втупившись очима в землю».
Тільки життя змушує страждати. Померти не боляче. Померти – заснути. Смерть – це значить кінець, спокій. Чому ж тоді йому не хочеться вмирати? Він розпакував тюк і перш за все порахував, скільки у нього сірників. Їх було шістдесят сім. Щоб не помилитися, він перераховував три рази. Він розділив їх на три купки і кожну загорнув у пергамент; один згорток він поклав в порожній кисет, другий – за підкладку зношеної шапки, а третій – за пазуху. Коли він виконав все це, йому раптом стало страшно; він розгорнув усі три згортки і знову перерахував. Сірників було як і раніше шістдесят сім. Він уже не боровся, як борються люди. Це саме життя в ньому не хотіло гинути і гнало його вперед Навіть вмираючи, він не підкорявся смерті Але як не важко було йому йти, ще важче було переконати себе в тому, що Білл його не кинув, що Білл, звичайно, чекає його біля криївки. Він повинен був так думати, інакше не мало ніякого сенсу боротися далі, – залишалося тільки лягти на землю і померти.
1. Михайликові не раз перепадало від матері «на горіхи». Але за один його вибрик хлопцеві влетіло найбільше. Коли перший лід вкрив прицерковний пагорб і дітиська організували на ньому ковзанку, то хлопець не витерпів і «тихцем шатнувся у сiни, вихопив з-пiд жорен ночовки, заарканив їх мотузочком i босонiж пометлявся до дiтвори». На ковзанку прибігла мати Михайлика і світ білий потемнів у його очах, коли він «опинився перед поблiдлою од страху i гнiву матiр'ю». Мати покарала хлопця: спершу з нього «вибивали дурування» i сварили. Хлопець не смів перечити, бо розумів, що «за це можна вiдхопити зайвого духопелика». Потім хлопця відігрівали на печі і поїли малиновим чаєм.
2. Як кожна дитина Михайлик любив своїх батьків. Він також розумів, що мамі одній важко поратися по господарству і що вона сумує за батьком. А ще Михайлик сподівався, що батько привезе йому чобітки. Цитата: «Скучив. Мамо, а може таке бути, що тато й чоботи привезе менi?»
3. Цитата: «Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дiдусевi, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по веснянiй водi i зiллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городi i не вважаю себе ледащом».
4. Михайлик ріс розумним і допитливим хлопчиком, з книжок і від рідних знав багато байок, приказок, любив пожартувати. Слова «Птиця також боса ходить і не журиться» адресовані дядькові Себастіянові, який приніс в дім Михайлика листа від батька і жартував з хлопцем. Це були важкі роки, коли в країні точилася громадянська війна, в лісах орудували озвірілі бандити, селяни виживали як могли. У сім’ї хлопчика не було змоги купити Михайликові чобітки, але незважаючи на це Михайлик відчував себе затишно і спокійно і рідній домівці. Жартуючи, він, напевне, хотів сказати дядькові Себастіянові, що відсутність взуття – не є приводом для великої журби. Он, і птиця не журиться тим. що вона боса.
5. Дідусь Михайлика змалечку привчав його бути справжнім господарем. Хлопець ріс у звичайній селянській родині, які з діда-прадіда займалися сільським господарством. Сільськогосподарської техніки в ті далекі час не було, а робота була фізично важка. У кого в дворі не було міцних чоловічих рук, коня, волів міг і не вижити. Тому дідусь і казав Михайликові, що без худоби селянин нічого не вартує.
6. Мати Михайлика вірила, що земля-годувальниця як жива істота – все бачить, все чує і все знає. А тому Ганна Іванівна частенько розмовляла і з землею і з насінням, «довiряючи свої радощi, болi й просячи, щоб вона родила на долю всякого…». Саме матір водила хлопчика любуватися першим пуп’янком огірка, першим соняшником, навчила його любити росу і легенький ранковий туман, квіти, трави, дерева. Вона показала як плаче навесні від радості дерево, як ночує у соняшнику оп’янілий джміль
ответ:Вони ступали , кульгаючи до річки…. Обидва були стомлені й виснажені, з обличчя не сходив вираз тупого терпіння, що його карбують тривалі знегоди». «Вони йшли, нахиливши низько плечі, а ще нижче голову, втупившись очима в землю».
Тільки життя змушує страждати. Померти не боляче. Померти – заснути. Смерть – це значить кінець, спокій. Чому ж тоді йому не хочеться вмирати? Він розпакував тюк і перш за все порахував, скільки у нього сірників. Їх було шістдесят сім. Щоб не помилитися, він перераховував три рази. Він розділив їх на три купки і кожну загорнув у пергамент; один згорток він поклав в порожній кисет, другий – за підкладку зношеної шапки, а третій – за пазуху. Коли він виконав все це, йому раптом стало страшно; він розгорнув усі три згортки і знову перерахував. Сірників було як і раніше шістдесят сім. Він уже не боровся, як борються люди. Це саме життя в ньому не хотіло гинути і гнало його вперед Навіть вмираючи, він не підкорявся смерті Але як не важко було йому йти, ще важче було переконати себе в тому, що Білл його не кинув, що Білл, звичайно, чекає його біля криївки. Він повинен був так думати, інакше не мало ніякого сенсу боротися далі, – залишалося тільки лягти на землю і померти.
Відповідь:
1. Михайликові не раз перепадало від матері «на горіхи». Але за один його вибрик хлопцеві влетіло найбільше. Коли перший лід вкрив прицерковний пагорб і дітиська організували на ньому ковзанку, то хлопець не витерпів і «тихцем шатнувся у сiни, вихопив з-пiд жорен ночовки, заарканив їх мотузочком i босонiж пометлявся до дiтвори». На ковзанку прибігла мати Михайлика і світ білий потемнів у його очах, коли він «опинився перед поблiдлою од страху i гнiву матiр'ю». Мати покарала хлопця: спершу з нього «вибивали дурування» i сварили. Хлопець не смів перечити, бо розумів, що «за це можна вiдхопити зайвого духопелика». Потім хлопця відігрівали на печі і поїли малиновим чаєм.
2. Як кожна дитина Михайлик любив своїх батьків. Він також розумів, що мамі одній важко поратися по господарству і що вона сумує за батьком. А ще Михайлик сподівався, що батько привезе йому чобітки. Цитата: «Скучив. Мамо, а може таке бути, що тато й чоботи привезе менi?»
3. Цитата: «Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дiдусевi, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по веснянiй водi i зiллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городi i не вважаю себе ледащом».
4. Михайлик ріс розумним і допитливим хлопчиком, з книжок і від рідних знав багато байок, приказок, любив пожартувати. Слова «Птиця також боса ходить і не журиться» адресовані дядькові Себастіянові, який приніс в дім Михайлика листа від батька і жартував з хлопцем. Це були важкі роки, коли в країні точилася громадянська війна, в лісах орудували озвірілі бандити, селяни виживали як могли. У сім’ї хлопчика не було змоги купити Михайликові чобітки, але незважаючи на це Михайлик відчував себе затишно і спокійно і рідній домівці. Жартуючи, він, напевне, хотів сказати дядькові Себастіянові, що відсутність взуття – не є приводом для великої журби. Он, і птиця не журиться тим. що вона боса.
5. Дідусь Михайлика змалечку привчав його бути справжнім господарем. Хлопець ріс у звичайній селянській родині, які з діда-прадіда займалися сільським господарством. Сільськогосподарської техніки в ті далекі час не було, а робота була фізично важка. У кого в дворі не було міцних чоловічих рук, коня, волів міг і не вижити. Тому дідусь і казав Михайликові, що без худоби селянин нічого не вартує.
6. Мати Михайлика вірила, що земля-годувальниця як жива істота – все бачить, все чує і все знає. А тому Ганна Іванівна частенько розмовляла і з землею і з насінням, «довiряючи свої радощi, болi й просячи, щоб вона родила на долю всякого…». Саме матір водила хлопчика любуватися першим пуп’янком огірка, першим соняшником, навчила його любити росу і легенький ранковий туман, квіти, трави, дерева. Вона показала як плаче навесні від радості дерево, як ночує у соняшнику оп’янілий джміль
Пояснення: