Украïнський фольклор багатий i рiзноманiтний. Вiн створювався протягом багатьох столiть. У фольклорi вiдображено iсторiю, побут й духовне обличчя украïнського народу. Народна творчiсть має в основi розмовну мову, яка має своï особливостi, наголоси, iнтонацiï. Думи i балади - яскравi зразки фольклору.
Думи - жанр героïчного лiро-епосу, який виконували мандрiвнi спiвцi. В них розповiдається про видатнi iсторичнi подiï в Украïнi, про боротьбу украïнського народу проти iноземних загарбникiв. У думах народ створив образи мужнiх, благородних i сильних духом героïв, якi заради своєï свободи готовi йти на смерть. У багатьох випадках думи створювалися пiсля якихось важливих подiй. Виконавцi народних дум - це кобзарi та лiрники, якi ходили мiстами i селами, спiвали дум пiд акомпанемент своïх iнструментiв. Самi вони називали думи "козацькими пiснями", "поважними пiснями". Навiть деякi украïнськi письменники перекладали ïх iншими мовами, вели дослiдження текстiв. На формування дум впливали казки, легенди, перекази, давньоруськi билини. В умовах постiйних тривог, викликаних нашестями загарбникiв, з'являються думи "Маруся Богуславка", "Самiйло Кiшка", "Козак Голота".
Але серед украïнського епосу були думи, якi розповiдали про родиннi стосунки: мiж батьками i дiтьми, братами i сестрами: "Бiдна вдова i три сини", "А в недiлю-пораненьку...", "Проводи козака". Вони мали неабияку популярнiсть серед слухачiв i виконавцiв.
лiро-епiчнi твори з яскравим сюжетом, що мають трагiчну або фантастичну розв'язку. Вони були джерелом художньоï лiтератури, iз якого черпали мотиви i настроï Тарас Шевченко, Iван Франко, Леся Украïнка. Мотиви балад були рiзнi: туга за нареченою, вбитий на вiйнi козак, почуття дiвчини, з яких насмiялися, зле чарiвництво та прокльони свекрухи на адресу молодоï невiстки, зрада i помста. Украïнськi балади-пiснi вiдображають свiтобачення i уявлення рiзних поколiнь, ïх зв'язок з природою: Персонажi балад представленi символами. Син, якого прокляла матiр, стає явором, невiстка, яку зненавидiла свекруха, - тополею. Дiвчина може перетворитися на пташку, а козацька смерть представляється в iнших образах: "в головах ворон кряче, а в нiженьках коник плаче", є образи ясного сокола, сизого голуба, сивоï зозулi.
Трапляються у баладах казковi мотиви, дуже поширена гiпербола, що стосується фiзичноï сили героïв.
Однiєю рукою та тисячу татар поклав, А другою - ще три тисячi.
Дуже популярною баладою серед украïнцiв є балада "Ой не ходи, Грицю", ïï сюжет обiгрувався рiзними поетами, серед яких була Лiна Костенко, Михайло Старицький.
Скiльки б не минуло столiть, балади i думи не перестануть цiкавити нас. Кожен зможе знайти в них щось цiкаве. Збирачi фольклору й досi мандрують мiстами й селами, записують цiкавi тексти дум, пiсень, балад, прислiв'ïв i приказок. Дуже радує й те, що в наш час украïнська сцена, театр, молодi виконавцi звертаються до народного епосу, знаходять у ньому щось своє.
Пояснення:Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку еони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: “Шнель, бидлото, шнель!” Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали
м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпцига.
Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: “Гут… кіндер… гут”. А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь
сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.
Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось з одягу – старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів “фрау”.
– Шнель! Шнель!
У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.
Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість “шнеляти” простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.
Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли – сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху так. що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.
Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.
– Бидлото, тобі що – немає нужника? – гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.
Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.
Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном.
Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест…
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:
– Ви не знаєте, де наш тато?..
БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА
Гер – нім. пан; шанобливе звертання в нім. мові до чоловіка.
Объяснение:
Украïнський фольклор багатий i рiзноманiтний. Вiн створювався протягом багатьох столiть. У фольклорi вiдображено iсторiю, побут й духовне обличчя украïнського народу. Народна творчiсть має в основi розмовну мову, яка має своï особливостi, наголоси, iнтонацiï. Думи i балади - яскравi зразки фольклору.
Думи - жанр героïчного лiро-епосу, який виконували мандрiвнi спiвцi. В них розповiдається про видатнi iсторичнi подiï в Украïнi, про боротьбу украïнського народу проти iноземних загарбникiв. У думах народ створив образи мужнiх, благородних i сильних духом героïв, якi заради своєï свободи готовi йти на смерть. У багатьох випадках думи створювалися пiсля якихось важливих подiй. Виконавцi народних дум - це кобзарi та лiрники, якi ходили мiстами i селами, спiвали дум пiд акомпанемент своïх iнструментiв. Самi вони називали думи "козацькими пiснями", "поважними пiснями". Навiть деякi украïнськi письменники перекладали ïх iншими мовами, вели дослiдження текстiв. На формування дум впливали казки, легенди, перекази, давньоруськi билини. В умовах постiйних тривог, викликаних нашестями загарбникiв, з'являються думи "Маруся Богуславка", "Самiйло Кiшка", "Козак Голота".
Але серед украïнського епосу були думи, якi розповiдали про родиннi стосунки: мiж батьками i дiтьми, братами i сестрами: "Бiдна вдова i три сини", "А в недiлю-пораненьку...", "Проводи козака". Вони мали неабияку популярнiсть серед слухачiв i виконавцiв.
лiро-епiчнi твори з яскравим сюжетом, що мають трагiчну або фантастичну розв'язку. Вони були джерелом художньоï лiтератури, iз якого черпали мотиви i настроï Тарас Шевченко, Iван Франко, Леся Украïнка. Мотиви балад були рiзнi: туга за нареченою, вбитий на вiйнi козак, почуття дiвчини, з яких насмiялися, зле чарiвництво та прокльони свекрухи на адресу молодоï невiстки, зрада i помста. Украïнськi балади-пiснi вiдображають свiтобачення i уявлення рiзних поколiнь, ïх зв'язок з природою: Персонажi балад представленi символами. Син, якого прокляла матiр, стає явором, невiстка, яку зненавидiла свекруха, - тополею. Дiвчина може перетворитися на пташку, а козацька смерть представляється в iнших образах: "в головах ворон кряче, а в нiженьках коник плаче", є образи ясного сокола, сизого голуба, сивоï зозулi.
Трапляються у баладах казковi мотиви, дуже поширена гiпербола, що стосується фiзичноï сили героïв.
Однiєю рукою та тисячу татар поклав, А другою - ще три тисячi.
Дуже популярною баладою серед украïнцiв є балада "Ой не ходи, Грицю", ïï сюжет обiгрувався рiзними поетами, серед яких була Лiна Костенко, Михайло Старицький.
Скiльки б не минуло столiть, балади i думи не перестануть цiкавити нас. Кожен зможе знайти в них щось цiкаве. Збирачi фольклору й досi мандрують мiстами й селами, записують цiкавi тексти дум, пiсень, балад, прислiв'ïв i приказок. Дуже радує й те, що в наш час украïнська сцена, театр, молодi виконавцi звертаються до народного епосу, знаходять у ньому щось своє.
Відповідь:
Пояснення:Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку еони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: “Шнель, бидлото, шнель!” Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали
м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпцига.
Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: “Гут… кіндер… гут”. А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь
сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.
Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось з одягу – старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів “фрау”.
– Шнель! Шнель!
У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.
Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість “шнеляти” простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.
Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли – сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху так. що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.
Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.
– Бидлото, тобі що – немає нужника? – гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.
Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.
Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном.
Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест…
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:
– Ви не знаєте, де наш тато?..
БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА
Гер – нім. пан; шанобливе звертання в нім. мові до чоловіка.
Шнель – нім. швидко.
Гут – нім. добре.
Кі́ндер – нім. дитина.
Фра́у – нім. жінка.
Нужни́к – убиральня.