Кожна людина народжується унікальною. Як тільки дитинка вперше в житті відкрила очі, вона починає навчатися. День за днем вона пізнає все нове і нове, радіє кожній митті, але ось уже наш хлопчик чи дівчинка починають пізнавати світ все краще і краще і розуміють, що не все так просто, що не на всі питання є відповідь і що деякі питання краще залишити без відповіді. І хочеться сховатися від цього, втікати, аж тут знаходьтеся просте вирішення всіх цих складних проблем, яке мучить нашу маленьку дитинку, все просто, забуть, не переймайся цим, будь як всі, і в масі сірих людей настає поповнення...
А що як ні? Що, якщо не залишати все як є, не забувати про проблеми, а намагатися знайти їх вирішення. Що якщо не боятися поставити питання на яке немає відповіді, що якщо засумніватися в доводах геніях і сказати: "Ні, все не так"? Хотілося б, щоб більшість людей так робили, але простіше сидіти і не думати про це. В одній із своїх книг Рей Бредбері написав, що людина, яка вміє розбирати телевізор набагато щасливіша, аніж та, яка намагається виміряти і вичислити всесвіт, бо його не виміряти, не вичислити, не відчуваючи при цьому, як ти насправді нікчемний і самотній, але це ж не означає, що не варто намагатися. Сумніватися і думати не так як всі - непросто, більше того, зазвичай, наслідком цього є повна ізоляція суспільство інакодумця. Жити з всіма простіше, але хіба ж можна тоді пізнати щастя, будучи частиною маси, забувши той дивний дитячий світ, де все було таке нове і неповторне? Чи можна бути із закритими очима щасливим? Напевне, так. Але для чого себе позбавляти бачення? За стіною із сірих людей, ховається щось страшне, від чого, моторошно в душі, але там ховається і щось воістину прекрасне. Не варто боятися, не варто закривати собі очі, адже лише пройшовши сіру стіну, лишивши позаду упередження, норми та правила, які писалися століттями і сумніваючись кожної хвилині в вірності того, що навкруги, можна побачити те прекрасне, яка так близько від нас, та водночас так далеко.
Павлусь — головний герой оповідання О. Стороженка. Його образ доводить нам, що сите життя і неробство не робить людину по-справжньому щасливою. Щастя не може бути в житті людини, яка живе лише для себе і не зігріває своїм душевним теплом інших, яка безглуздо і безцільно проживає свій вік. Павлусь, єдиний син у родині, ріс зманіженим, залюбленим матір’ю. Узимку й восени вона не випускала його з хати, шоб не замерз, навесні і влітку — шоб сонце не напекло голову. Бачачи, шо син нічого не вміє робити, батько журився: «Що з ним станеться, як ми помремо?» Мати мала рацію, коли говорила: «Як Бог милосердний пошле йому шастя, то без нас житиме ше лучче, як теперечки». Після смерті батьків за Павлусем наглядали наймит і наймичка. І хоча він уже й парубком став, а все чекав, коли хтось за нього зробить. «Павлусь за весь день і пари з рота не пустить; хоч би часом чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити». І на вечорниці йому йти не хотілося, і скарб шукати відмовився, бо звик лише їсти та спати. За це прозвали його Лежнем. Навіть грушу зірвати не міг: «Бісові груші, — пробубнить, — які спілі, і над самісінькою головою висять, і ні одна ж то не впаде у рот». А потрусити дерево — важко. У селі Павлуся вважали щасливим: нічого не робить, а все має. «Сказано: як кому Бог дасть шастя, то не треба йому й рідної матері, не треба і скарбу шукати, сам скарб його знайде». І хоча люди заздрили Павлусеві, жити так, як він, не хотіли. Думаю, шо шасливим не був і Павлусь.
Кожна людина народжується унікальною. Як тільки дитинка вперше в житті відкрила очі, вона починає навчатися. День за днем вона пізнає все нове і нове, радіє кожній митті, але ось уже наш хлопчик чи дівчинка починають пізнавати світ все краще і краще і розуміють, що не все так просто, що не на всі питання є відповідь і що деякі питання краще залишити без відповіді. І хочеться сховатися від цього, втікати, аж тут знаходьтеся просте вирішення всіх цих складних проблем, яке мучить нашу маленьку дитинку, все просто, забуть, не переймайся цим, будь як всі, і в масі сірих людей настає поповнення...
А що як ні? Що, якщо не залишати все як є, не забувати про проблеми, а намагатися знайти їх вирішення. Що якщо не боятися поставити питання на яке немає відповіді, що якщо засумніватися в доводах геніях і сказати: "Ні, все не так"? Хотілося б, щоб більшість людей так робили, але простіше сидіти і не думати про це. В одній із своїх книг Рей Бредбері написав, що людина, яка вміє розбирати телевізор набагато щасливіша, аніж та, яка намагається виміряти і вичислити всесвіт, бо його не виміряти, не вичислити, не відчуваючи при цьому, як ти насправді нікчемний і самотній, але це ж не означає, що не варто намагатися.
Сумніватися і думати не так як всі - непросто, більше того, зазвичай, наслідком цього є повна ізоляція суспільство інакодумця. Жити з всіма простіше, але хіба ж можна тоді пізнати щастя, будучи частиною маси, забувши той дивний дитячий світ, де все було таке нове і неповторне? Чи можна бути із закритими очима щасливим? Напевне, так. Але для чого себе позбавляти бачення? За стіною із сірих людей, ховається щось страшне, від чого, моторошно в душі, але там ховається і щось воістину прекрасне. Не варто боятися, не варто закривати собі очі, адже лише пройшовши сіру стіну, лишивши позаду упередження, норми та правила, які писалися століттями і сумніваючись кожної хвилині в вірності того, що навкруги, можна побачити те прекрасне, яка так близько від нас, та водночас так далеко.
Джерело: http://dovidka.biz.ua/storozhenko-skarb-harakteristika-pavlusya/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua