Риси характеру героїв роману "Чорна рада"
Яким Сомко, Кирило Тур, Леся, Іван Брюховецький, Черевань, Шрам,
Петро Шраменко, Божий чоловік.
(НЕ ЦИТАТАМИ)

Кожен митець залишає по собі якесь надбання: картини, симфонії, книги. Яка ж у цьому всьому роль поета? Невже просто написати декілька збірок віршів на хвилюючі людей теми? Іноді так, іноді ні. Я хочу сказати про Лесю Українку, яка не просто залишили по собі 12 томів неперевершених творів, а й створила образ ідеальної людини.

Звісно, варто зауважити, що ідеал для кожного свій. Такі образи недосяжного та прекрасного складаються під впливом оточення, часу, періоду життя, а також особливостей життєвої долі людини. Лариса Петрівна народилася й виросла в заможній родині, у неї були гарні стосунки із відомими на той час суспільно-політичними діячами. На становлення характеру та життєвих позицій поетеси впливали Олена Пчілка, дядько Михайло Драгоманов, Микола Лисенко тощо. Леся від самого початку була оточена людьми інтелігентними, ерудованими. Її тяга до знань також не залишилася без уваги, тому ще дівчинкою  вона отримала блискавичну освіту.
Варто додати, що жінці доводилося відчувати нестерпний біль – саме це загартувало її душу, мов сталь.  мабуть, саме власні страждання призвели до того, що головною для поетеси була душа, а не зовнішність чи соціальний статус.
З цього можна зробити висновок, що сила духу, краса та високі порухи душі є головною ознакою ідеалу людини Лесі Українки. Довести це не важко. Варто лиш розібрати хоча б двох персонажів із творів дочки Прометея.
Найперше хочеться сказати про Мавку із драми-феєрії «Лісова пісня». Образ твору, де фігурував би ліс та лісові істоти авторка носила у своєму серці давно. Звісно, якщо є такий чудовий фон, то герої теж мають бути вишуканими та красивими. І вони такими були. На початку й Лукаш, і Мавка були красивими як ззовні, так і з середини. Проте далі юнак починає нудитися із лісовою царівною й уся краса його душі спадає, мов дешева позолота. Що ж до онучки Лісовика, то дівчина розтратила свою тілесну красу, переодяглася в людське вбрання та й геть поблідла від Лукашевої зневаги. Але ж її душа! Навіть після життя в Того, що в скалі сидить дівчина не втратила почуття власної людяності, широти душі. Вона могла не тільки сама собі дорівнятись, а й бути вищою за себе, за інших. Ось він, один із аспектів ідеальної людини Лариси Петрівни Косач-Квітки.
Також хочу розглянути героїну поеми «Бояриня». Оксана та її чоловік Степан любили Україну. Проте як? Вони не вставали на захист держави з мечем у руках, бо обом насильство було противне. Спроби Степана привести до миру стосунки із Росією та Малоросією не дозволяють йому виїхати на Батьківщину та відвести дружину до батьківського будинку. Уже помираючи (бо, швидше за все, вона померла) Оксана розуміє, що той мир, якого вони хотіли, це не що інше, як неволя України.  Свободу рідній землі можна було здобути тільки кровопролиттям, якого молоді люди цурались.
А як же ті твори, що написані до неньки України із далеких земель, де серце жінки-письменниці розривалося від туги за рідним краєм? Невже слова про солодкий та коханий дим були просто словами? Ні! Любов до рідної землі, хай навіть якась викривлена, також лягла в основу ідеальної людини.
Навіть за цими двома драмами можна легко зробити висновок та відповісти на задане на початку твору питання. Ідеалом людини у творчості Лесі Українки є патріот своєї України, людина з чистими думками та щирим серцем. Якщо зробити огляд не тільки поем та драм, то можна додати, що це людина уміла, розумна та ерудована. Хіба варто щось казати про силу духу, нескореність долі? У «Давній казці» фігурує «поет нещасний», але наділений неперевершеним талантом, у «Оргії» ми також зустрічаємося із талановитими співцями. Отже, на додачу до всього, ідеальна людина Лариси Петрівни мала бути обдарованою й працювати в цьому руслі, бо «сродна праця – це найсолодша в світі річ».

Поэзия Василя Симоненко - настоящий гимн Родине - Украине, гимн неутомимым рукам матери, гимн очарования любви. Поэт словно находится в другом, только ему известном мире, где вместе идут «и будни и праздники» любви, где «сквозь века» слышится голос великого Кобзаря, где ласковой улыбкой улыбается ему мать. Но одновременно этот мир знаком каждому из нас, поэтому такими близкими становятся стихи В. Симоненко. Имея горячее сердце и искреннюю душу, хочется занять все накругы, поделиться своей радостью, своим счастьем. И именно это слышится мне в стихах В. Симоненко, посвященные любви: ... Буду ждать каждого часа В далеком или близком края Одну тебя, тебя единую Маленькую милую девушку мою («Я не умру от отчаяния и муки ...») Так, для любви расстояние не имеет значения. Главное, чтобы пришла любимая, а все остальное - неважно. Нельзя забыть эти строки, потому что они открывают красоту человеческой души, искренность человеческих отношений. Любовь для Симоненко - это чудо, которое подвластно только двум, и потому говорит автор: Пусть досада или гнев теплится Пусть до слез я тебя Озлю Ты для меня не только мечта, Я живой тебя люблю. («Тишина и гром») Любовь, делают мир лучше, ведь когда ты влюблен, то и облачный день кажется солнечным, улыбается все вокруг, встречаешь повсюду лишь кротких людей. Возникающие из глубины души волшебные чувства, изменяя отношение к окружающему, изменяя мир, который всегда благословляет и «солнце, встает, и сердце, что любит. Но любовь - это не только всегдашнее счастье. Бывает в жизни все бывает и в любви все: Есть в любви и будни, и праздники, Есть в нем и радость, и сожаление, ибо нельзя жизни спрятать По розовых иллюзий вуаль («Есть в любви и будни, и праздники») Но нельзя убить живые чувства, и ничто в мире не может уничтожить любовь, «мелочные облачка образы» никогда не закроют солнца от влюбленных. Пишет Василий Симоненко: ? Все равно я люблю твои глаза И волосы у тебя печально («Тишина и гром») И я верю, что так оно и есть, потому невозможно не верить этим искренним словам, которые, кажется, доносятся из самой глубины души, заставляя всех переживать такие же чувства, которые испытывает и сам лирический герой, за фигурой которого я вижу автора. И звучат знакомые слова, волнующие до боли: Нет, я бы не стал тебя огнем жечь, С тобой расквитался без сожаления: Я бы пожелал тебе кого так любить, как я тебя люблю («Если бы тебе желал я слез и муки ...») Но любовь для Василия Симоненко - это не только чувства к любимой. Любовь всеобьемна, она вмещает в себя также и любовь к матери, и любовь к родной земле, ибо она, «как солнце, мира открывает безграничную величие человеческой красоты. Как просто и одновременно сзакрутилдетективную рассказывает В. Симоненко о своей матери: Я такую тебя всегда вижу, Образ в сердце такой несу - Материнская любовь горячую И души красоту («Матери») Мама всегда охранять покой своего сына: и в годы детства, и во взрослом возрасте, ведь сын или дочь навсегда останутся для матери маленькими детишками. И хотя «черные шелковые косы припорошила уже седина», хотя «легкие морщины лица покрыли», но они только к лицу матерям, подчеркивая их замечательную красоту. А сколько любви слышится в строках о родную Украину, сколько радости от того, что она сумела отстоять свою свободу! Каждую секунду поэт и мысленно, и в действиях вместе со своей Родиной, даже Когда сквозь отчаяние випнуться надежды И загудят на ветру степном, Я тогда с твоим именем радуюсь И скучаю именем твоим («Украине») Но настоящий шедевр поэзии В. Симоненко - стихотворение «Лебеди материнства». Это стихотворение о сказке из «материнской доброй лаской» в глазах, о матери, которая нежно баюкает своего сына, говоря: Можешь, выбирать друзей и жену, Выбрать нельзя только Родину. Можно выбрать друга и по духу брата, Но нельзя Родине выбирать. Так, Родина действительно единственная в мире, как и мать. Именно им, по моему мнению, любящим и любимым, и посвящает Василий Симоненко свои стихи. Мне кажется, что и к матери, и к Родине, и, конечно, к любимой, можно отнести его слова: Я бы пожелал тебе кого так любить, как я тебя люблю.