Недаремно говорять: «Життя прожити — не поле перейти». І прожити своє життя без помилок не вдається нікому. Хоч існує прислів’я: «На чужих помилках вчаться», — але частіше люди вчаться на власних. Можливо, так краще відкладається у голові та серці. Але кожного разу, коли хочеш щось зробити, треба гарненько подумати. Часто емоції чи незнання справи не дають змоги все обдумати так, як хотілося б. Думаю, що саме емоції, бажання похизуватися перед товаришами рухали вчинками героя оповідання Є.Гуцала «Сім’я дикої качки». Юрко — міський хлопчик, який кожного літа приїжджає до бабусі в село. Тося — сільська дівчинка. їй дуже цікаво спілкуватися з Юрком, той розповідає про місто різні історії. Дівчинка вірить, не здогадуючись, що всі історії не зовсім правдиві. Одного разу діти побачили, як дика качка вела свій виводок до води. Зворушлива картина. Але в Юрка виникло бажання спіймати таку здобич.Не звертаючи уваги на розпачливий крик качки, він забрав пташенят. Не зважав хлопець і на прохання й пояснення Тосі, чому цього не можна робити. Юрко запевняв дівчинку, що буде турбуватися про пташок. А чи потрібна його турбота качатам? Звичайно, що ні. Хоча вдома хлопець знайшов ящик, насипав зерна, пташенята гинули на очах. Юркові набридло дивитися на маленьких. Він полишив їх і пішов звати сільських хлопців, щоб похизуватися своїм уловом. Тося вже не могла стримувати свої переживання. Дівчинка забрала знесилених каченят і понесла до води. Юрко не знайшовши пташенят, одразу зрозумів, куди вони поділися. Прибігши в ліс до ставка,хлопці побачили Тосю. Дівчинка, поклавши на воду пташенят, водила руками по воді. Хлопці кинулися їй до але сили покидали каченят.Дуже хочеться вірити, що сім’я дикої качки все ж таки вижила. Юрко запевняв себе, що вони живі і щасливі. І хоча тепер він точно відчував свою провинні шкодував про скоєне, але виправити помилку вже не міг. Тож недаремно говорять: «Сім раз відмір, а один раз відріж». Жахливий вчинок, якому не можна знайти виправдання. Хлопець вчинив нерозсудливо, не прислухався до слів Тосі. Треба любити і берегти природу, прислухатися до порад друзів. Не можна бавитися пташенятами, їжачками чи будь-якими іншими братами нашими меншими. Ми всі є частинкою природи.
ответ:«Один мій товариш-медик, був одним з перших поранених лікарів. Мав складне поранення в око, і лише у Філадельфії змогли йому око врятувати. В період реабілітації він відвідав бейсбольний матч. Величезний стадіон, величезні монітори на тому стадіоні, і от перерва, камера вихоплює сектор, де сидять двоє хлопців і коментатор каже: «У нас на матчі разом з нами присутні ветерани війни в Афганістані» та називає їхні імена. Стадіон встає й п’ять хвилин плескає. Не аналізуючи, що вони робили в Афганістані, для чого вони туди поїхали, чи то правильно, чи ні! Просто всі розуміють одну просту річ: це люди, що підписали контракт і цим самим засвідчили, що свідомі того, що їх можуть скалічити чи вбити й вони до цього готові. Вони взяли на себе ту відповідальність. І обов’язок суспільства тих людей толерувати настільки, наскільки це можливо. І таких прикладів зі США можна наводити безкінечно. Кожен героїчний вчинок, вчинений українськими солдатами, тими, які «на нулі», які сідали в машини і їхали під кулями, під свистом, має бути розказаний. Тих солдатів треба кликати в школи, їх треба показувати, дітям треба пояснювати, що ось ці люди, завдяки яким у вас мирне життя, що ви тут вчитеся, а надворі не свистять кулі й не горять будинки. І тоді захисники збагнуть одну просту річ, що вони не є відкинуті суспільством», – зазначає Тарас Кльофа.
ответ:«Один мій товариш-медик, був одним з перших поранених лікарів. Мав складне поранення в око, і лише у Філадельфії змогли йому око врятувати. В період реабілітації він відвідав бейсбольний матч. Величезний стадіон, величезні монітори на тому стадіоні, і от перерва, камера вихоплює сектор, де сидять двоє хлопців і коментатор каже: «У нас на матчі разом з нами присутні ветерани війни в Афганістані» та називає їхні імена. Стадіон встає й п’ять хвилин плескає. Не аналізуючи, що вони робили в Афганістані, для чого вони туди поїхали, чи то правильно, чи ні! Просто всі розуміють одну просту річ: це люди, що підписали контракт і цим самим засвідчили, що свідомі того, що їх можуть скалічити чи вбити й вони до цього готові. Вони взяли на себе ту відповідальність. І обов’язок суспільства тих людей толерувати настільки, наскільки це можливо. І таких прикладів зі США можна наводити безкінечно. Кожен героїчний вчинок, вчинений українськими солдатами, тими, які «на нулі», які сідали в машини і їхали під кулями, під свистом, має бути розказаний. Тих солдатів треба кликати в школи, їх треба показувати, дітям треба пояснювати, що ось ці люди, завдяки яким у вас мирне життя, що ви тут вчитеся, а надворі не свистять кулі й не горять будинки. І тоді захисники збагнуть одну просту річ, що вони не є відкинуті суспільством», – зазначає Тарас Кльофа.
Дивись.info - https://dyvys.info/2020/10/15/taras-klofa-kozhen-geroyichnyj-vchynok-vchynenyj-soldatamy-maye-buty-rozkazanyj/
Объяснение: