В
Все
Б
Биология
Б
Беларуская мова
У
Українська мова
А
Алгебра
Р
Русский язык
О
ОБЖ
И
История
Ф
Физика
Қ
Қазақ тiлi
О
Окружающий мир
Э
Экономика
Н
Немецкий язык
Х
Химия
П
Право
П
Психология
Д
Другие предметы
Л
Литература
Г
География
Ф
Французский язык
М
Математика
М
Музыка
А
Английский язык
М
МХК
У
Українська література
И
Информатика
О
Обществознание
Г
Геометрия

Ребята, подскажите нужна ЮРІЙ ВІННИЧУК "МІСЦЕ ДЛЯ ДРАКОНА"

1. Де й коли відбуваються події, описані у творі?

2. Якою ви побачили державу? Чи завжди люботинці спали? Сон, дрімота - алегоричні образи. Що ж означають слова "країна спить"?

3. Завдяки чому держава все-таки існує?

4. Чим займається військо держави?

5. Хто винен в тому, що держава спить?

6. Як ставиться князь до законів?

7. Яке враження про князя склалося у вас на початку твору?

8. Одного разу князь сказав собі: "Пора діяти ... інакше проклянуть ... й духи предків, і наступні покоління". Невже прокинулися в ньому сором і совість?

9. Змінити щось у князівстві важко, тому що народ деградував, у нього немає ніяких ідеалів. Що ж є зав'язкою повісті?

10. Як князь сприймає цю звістку?

11. Коли ви дочитали повість до цього моменту, чи могли ви передбачити, як розвиватимуться події далі? Як можна було б розгорнути сюжет, коли дракон справді уособлював би зло?

Показать ответ
Ответ:
Був собі один бідний чоловік. Дуже вони з жінкою бідували. Пішов той чоловік у ліс по гриби. Підійшла до нього в лісі якась баба.

— Що ви тут робите? — питає баба.

— Збираю гриби. Баба каже:

— Ви бідний чоловік. Нате вам ці три горіхи. Як прийдете додому, розбийте їх і не будете більше бідний. Але дасте мені за ці горіхи те, чого у вас тепер нема.

Погодився чоловік. Приходить він додому і не каже жінці нічого, а пробує, що з тих горіхів буде. Розбив один горіх — і купа золота з’явилася! Б’є другий горіх — друга купа золота! Б’є третій — третя купа!

— Жінко, тепер ми будемо жити, бо грошей у нас є досить. Але за ці гроші я маю дати те, чого в нас тепер нема. Так я з бабою домовився, котра мені горіхи дала.

Жінка каже:

— То добре. Як нічого в нас нема, то нічого й не дамо бабі.

А через якийсь час народилася в них дівчинка. І така красива, що на світі такої більше нема. Аж тепер вони здогадалися, що мають дати бабі.

Минуло років із десять. Той чоловік зробився великим багачем. Дівчинка вже виросла велика. А тут і баба прийшла. «Згодилися ви дати те, чого не мали, то я й беру те, чого тоді не було. Беру вашу дівчину». Взяла баба дівчину й пішла.

А та баба була чарівниця. Це вже дванадцяту дівчину вона від людей узяла. І нічого ті дівчата в неї не робили. Баба була день дома, а на другий кудись пішла. І сказала вона дівчатам:

— Тут е багато кімнат, і ви можете усі кімнати подивитися, лиш у таку-то кімнату не заглядайте.

Одного разу пішла баба, а новенька дівчина думає: «Подивлюся я і до тої кімнати». Відчинила двері, а там лежить та сама баба. Лежить мертва. Дівчина зачинила двері і нікому ні слова не каже.

А баба прокинулася. Вона знала, що та дівчина бачила її мертву, і питає дівчину:

— Що ти бачила в тій кімнаті, як дивилася туди?

— Нічого не бачила і не дивилася.

Баба добре знає, що дівчина дивилася, а дівчина ніяк не хоче признатися.

Коли баба вмирала на добу, то її легко було зробити мертвою й на рік. Треба було тільки переставити свічки: ту, що стояла у баби в ногах, поставити в головах, а від голови поставити свічку в ноги.

Боялася баба, що дівчина комусь розкаже про неї, і зробила її німою. Та відвела дівчину в ліс і лишила.

А тим лісом їхав цар і забачив дівчину.

— Ану, йди подивися, що за дівчина там сидить, — каже він кучеру. Той пішов до неї та й питає:

— Чого ти тут сидиш? — тихо. — Звідки ти? — тихо. — Чого мовчиш? — тихо.

Кучер вернувся і каже цареві:

— Вона нічого не говорить. Мабуть, німа. А красива, що в світі такої я ще не бачив.

— Іди приведи її сюди, — каже цар.

Кучер пішов, узяв дівчину за руку й привів. Як забачив цар таку красу, то не міг очей відвести. «Най вона й німа, але візьму її за жінку», — думає цар.

Привіз її цар додому, оженився та й живе з нею. І через рік такого вона гарного хлопчика мала, що в світі такого більше не було.

А баба-упириця, в якої вона перше жила, прийшла вночі до царського дому та зарубала хлопчика, а мамі його помастила писок кров’ю. Узяла зарубаного хлопчика і пішла. Встає рано цар, дитини нема, а жінка в крові. Зібралися міністри і вирішили, що то вона з’їла дитину. Але цар сказав: «Нічого я їй за це не зроблю, бо люблю її». І простив їй.

Через рік знову народився хлопчик. І знов прийшла баба-упириця й зробила все, як перше. Встає рано цар — дитини нема, а жінка змащена кров’ю. «Ну, — думає цар, — це вона знов дитину з’їла. Але прощає і на цей раз.

На третій рік знайшовся в них ще один хлопець. І з ним сталося те саме, що з двома першими. Встав рано цар — дитини нема. І жінка змащена кров’ю. А люди кажуть йому:

— І ви вимащені.

Тут цар розсердився. Не доста того, що вона їсть дітей, то ще й йому давала їсти! Судити її!

Суд присудив: утопити цареву жінку в гарячій смолі. А баба-упириця приходить і питає її:

— Що ти бачила в тій кімнаті? Кажи, бо зварять тебе у смолі.

— Нічого не бачила, — каже вона. (Баба зробила так, що з нею жінка говорила, хоч для всіх була німа).

Ведуть жінку до ями зі смолою. А чарівниця йде за нею, і ніхто не бачить її, крім засудженої.

— Кажи, що ти бачила, бо зараз укинуть тебе в яму і згориш у смолі, — каже баба.

— Нічого не бачила.

Коло ями читають присуд: «Таку й таку вкинути в яму зі смолою за таку-то провину». А баба знов питає:

— Кажи, що бачила.

— Нічого не бачила.

І баба повірила їй та й крикнула, щоб усі чули:

— Не кидайте її в яму, бо то я винна. Я зарубала дітей і змастила їй писок кров’ю.

Ніхто не бачив бабу, лиш усі чули її голос. І засуджену не вкинули в яму. З того часу вона почала говорити. І розказала людям:

— ...Баба-чарівниця сказала, щоб я не дивилася в одну кімнату. А я заглянула, але нічого не побачила там. Баба думала, що я там щось бачила, і онімила мене.

Баба все це чула і лишила царицю, бо повірила, що та нічого не може про неї розповісти.

Після того молода цариця гарно жила з чоловіком. І мали вони багато дітей. Може, й тепер ще живуть.
0,0(0 оценок)
Ответ:
proovdnik
proovdnik
03.01.2020 09:04

Винничук і його тексти є великим курйозом у нинішній українській літературі. Дуже ймовірно, що більшість із нас уперше почула ім’я Ю. Винничука разом із такими його «канонізованими титулами», як еротоман, фантаст, «батько» чорного гумору, містифікатор ще й, попри все (чи то – перш за все), скандаліст. Справді, часто Винничукові твори завершуються не епілогом, а гучною суспільною реакцією (неважливо: позитивною чи негативною). І це, перш за все, стосується тих текстів, що їх письменник називає «фокусами». Нам же вони відомі як містифікації.

Ю. Винничук, без сумніву, майстерний містифікатор. Варто тільки згадати «Плач над градом Кия» Ріангабара і «Пісню світову» Анни Любовичівни, що їх він опублікував як знайдені тексти XIII та XVII століть відповідно. Ці вигадки були настільки успішними, що розкрив їх, врешті-решт, сам Ю. Винничук, а не якийсь інший дослідник чи науковець. Більше того, як достовірні, вони увійшли в науковий світ. Ми й тепер можемо взяти перший том Української літературної енциклопедії (1988 р.) і в словниковій статті «Ірландська література» почитати про поему XIII ст. «Плач над градом Кия», що належить ірландському ченцеві Ріангабару. Або ж у третій книзі «Слова многоцінного», хрестоматії української літератури, ознайомитися з акровіршем XVII ст. «Пісня світова» невідомої (чи краще – майже невідомої?) авторки Анни Любовичівни. Про пристрасть Ю. Винничука до містифікацій свідчать навіть його щоденник «Житіє гаремноє» і роман «Мальва Ланда». Безумовно, їх не можна назвати серйозними вигадками, проте «гра в містифікацію» — чи навіть «гра з реальністю» — тут є.

Автор не тільки обрав ім’я героїні Мальва Ланда, яке насправді належить радянській правозахисниці й учасниці Гельсінської групи в Росії XX ст. Мальві Ноєвні Ланді, він ще й приписав своїй героїні дві поетичні збірки, редактором яких у романі був Остап Грицай – справді український літератор, редактор, перекладач. А «Житіє гаремноє» Ю. Винничук почав друкувати як знайдений щоденник Роксолани! Проте він не так хотів нас переконати у справжності цього «знайденого тексту», як спричинити бурхливий читацький резонанс і розвінчати патріотично-обожнюваний нами образ Роксолани. А ще своїми вигадками він намагався витворити «повну літературу», повправлятися у стилізації, поглумитися з читачів і з читачами, руйнуючи наші стереотипи й горизонти сподівань. Він почав свій «культуротворчий проект» із невидимим грифом «Юрій Винничук презентує», і цей проект триває далі, адже список Винничукових містифікацій не закінчився.

Ми залюбки вірили Ю. Винничуку: і тоді, коли він сказав, що «Плач над градом Кия» – знайдений текст XIII ст., а «Пісня світова» – акровірш XVII ст. , і тоді, коли зізнався, що це обидві його вигадки. Відповідно, сумніву не викликали й інші його слова: «<…> я ще не до всіх містифікацій признався. А до деяких, бачу, що й не варто признаватися, бо воно вже живе незалежно від мене». З’явилося непереборне бажання якось підтвердити це чесне зізнання автора. І аргументи на користь письменника ми намагалися знайти в книгах «Потойбічне», «Огняний змій», «Нічний привид». Це три антології української готичної прози XIX-XX ст., упорядником яких був саме Ю. Винничук. Здебільшого він подавав тексти маловідомих авторів, яких вибирав з української періодики чи іншої літератури XIX-XX ст. Утім, як з’ясувалося, обов’язки його не були обмежені тільки упорядкуванням, перекладом і редакцією вибраних оповідань.

Перевіряючи джерела (ті, з яких Ю. Винничук узяв певні тексти), я змушена була визнати, що знову маю справу з містифікаціями.

По-перше, оповідання «Історія черепа» Ореста Авдиковського. Ю. Винничук подав його за часописом «Галицкая Русь» 1892 року. Проте насправді в цьому виданні вказаний текст відсутній. У даному випадку йдеться про містифікацію твору, адже Орест Авдиковський – особа реальна. Інформацію про нього можна знайти ще в «Енциклопедії українознавства» за редакцією В. Кубійовича 1955 року, а також в Українській літературній енциклопедії і книзі Костя Левицького «Iсторiя полiтичної думки галицьких українців 1848-1914». Навіть у рукописах є збірка його ліричних віршів та новел. Таким чином, Ю. Винничук приписав іншому маловідомому письменникові XIX ст. свій текст! Оповідання «Історія черепа» вже навіть функціонує як твір XIX ст. Ореста Авдиковського: зокрема, на інтернет-сторінках «Архиву фантастики» і, звичайно, «Поступу».

0,0(0 оценок)
Популярные вопросы: Українська література
Полный доступ
Позволит учиться лучше и быстрее. Неограниченный доступ к базе и ответам от экспертов и ai-bota Оформи подписку
logo
Начни делиться знаниями
Вход Регистрация
Что ты хочешь узнать?
Спроси ai-бота