Захар Беркут є одним з головних персонажів. Навіть повість названа його іменем.
Цей шанований громадою чоловік мав поважний вік. Було йому дев'яносто років. На своєму довгому життєвому шляху зробив безліч добрих справ, виростив вісім синів.
«Високий зростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин» - так про нього дуже точно говорить автор. Бо не дивлячись на старість, Захар став надійною опорою для односельців. Був розумним, справедливим, благородним. Радо ділився своїм досвідом і знаннями, «навчав кожного, показував і заохочував». Тому односельці рахувалися з його думкою і поважали його, часто зверталися за порадою. Старий Беркут знався на ліках, не одному допоміг у біді.
Захар Беркут не тільки шанував та дотримувався народних традицій, спонукав інших не забувати своє коріння. Тому в годину небезпеки нарівні зі всіма боронить свій край від ворогів.
Автор симпатизує своєму герою. Приділяє багато уваги опису зовнішнього вигляду, рис характеру. Описує дуже детально, як нікого іншого. Зі захопленням розповідає читачеві про його добрі вчинки. Навіть умираючи, Захар Беркут не забув про громаду, а залишив мудрі настанови для своїх односельців, бо вірив, що «життя лиш доти має вартість, доки чоловік може помагати іншим».
Історія України має багато трагічних сторінок, але найбільшим нещастям для нашого народу стала ліквідація Гетьманщини і перетворення вільного селянина на безправного кріпака. Дуже часто кріпосниками ставали давні вороги українців — польські пани і підпанки, яким російські самодержці роздавали родючі землі своєї Малоросії. Саме так з'явився у Пісках пан Польський — генерал, що служив у якомусь полку, терся біля вельмож і нарешті за вірну службу отримав село.
Уперше прибувши у Піски, що подарувала йому цариця, й відчувши опір вільних людей, новоспечений володар зрозумів, що громада добровільно не вставить свою шию в ярмо, що "волів" потрібно гарненько призвичаїти, щоб самі простягали шию і слухняно виконували волю господаря. І на другий день генерал привів "москалів", котрі швиденько прикладами гвинтівок "роти заціпили" непокірним.
Із того все й почалося... "Ляшок" вдається й до мерзенного обману піщан, що братиме з них тільки невелику плату за користування "його" землею. І зрештою вільні колись селяни стали панськими. Уперше біда затесалась у село у вигляді царського генерала, а згодом з'явилася разом з удовоюгенеральшою та її синочками. Тепер піщани зрозуміли, що пропали навіки.
Кріпосники за короткий час так запрягли "волів" у ярмо, що тепер уже можна було тішитися й насолоджуватися життям щодня. Селяни ходили на панщину по чотири-п'ять днів на тиждень, а крім того, "зносили у двір курей, гусей, яйця". Було з чого панам бенкетувати та в п'яному хмелю гудити своїх "мазеп". Генеральша навіть не спілкувалася зі своїми годувальниками-кріпаками, все йшло через прикажчиків. Її мозок працював тільки над вигадуванням страшних, принизливих покарань своїм дворовим. Спустошене серце генеральші грілося не біля дітей та онуків. Свою любов вона віддала котам. А тим, хто вичісував тих котів, стелив їм постіль, доводилось гірко. З наказу генеральші люто катують веселу дівчину Уляну. Мокрині доводиться прилюдно цілий день мазати панські кухні з мертвим кошеням на шиї, якого вона ненароком придушила.
Зовсім зубожіло село, коли осів на батьківщині Василь Семенович Польський. При ньому кріпаки вимушені були працювати на панщині вже шість днів на тиждень. На відміну від генеральші, Василь Семенович спілкувався зі своїми кріпаками. Ще підлітком скуб ровесників за чуба, юнаком цінував красу молодих кріпачок.
Пани-кріпосники були не хазяїнами, а хижими експлуататорами. Вони не дбали про землю, про тих, хто на ній працює. З року в рік земля виснажувалася, урожаї падали, село убожіло, морально розкладалося. Пияцтво, злодійство стали звичайними явищами серед кріпаків. Неволя, як той чад, задурманила людям голови...
Цей шанований громадою чоловік мав поважний вік. Було йому дев'яносто років. На своєму довгому життєвому шляху зробив безліч добрих справ, виростив вісім синів.
«Високий зростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин» - так про нього дуже точно говорить автор. Бо не дивлячись на старість, Захар став надійною опорою для односельців. Був розумним, справедливим, благородним. Радо ділився своїм досвідом і знаннями, «навчав кожного, показував і заохочував». Тому односельці рахувалися з його думкою і поважали його, часто зверталися за порадою. Старий Беркут знався на ліках, не одному допоміг у біді.
Захар Беркут не тільки шанував та дотримувався народних традицій, спонукав інших не забувати своє коріння. Тому в годину небезпеки нарівні зі всіма боронить свій край від ворогів.
Автор симпатизує своєму герою. Приділяє багато уваги опису зовнішнього вигляду, рис характеру. Описує дуже детально, як нікого іншого. Зі захопленням розповідає читачеві про його добрі вчинки. Навіть умираючи, Захар Беркут не забув про громаду, а залишив мудрі настанови для своїх односельців, бо вірив, що «життя лиш доти має вартість, доки чоловік може помагати іншим».
Історія України має багато трагічних сторінок, але найбільшим нещастям для нашого народу стала ліквідація Гетьманщини і перетворення вільного селянина на безправного кріпака. Дуже часто кріпосниками ставали давні вороги українців — польські пани і підпанки, яким російські самодержці роздавали родючі землі своєї Малоросії. Саме так з'явився у Пісках пан Польський — генерал, що служив у якомусь полку, терся біля вельмож і нарешті за вірну службу отримав село.
Уперше прибувши у Піски, що подарувала йому цариця, й відчувши опір вільних людей, новоспечений володар зрозумів, що громада добровільно не вставить свою шию в ярмо, що "волів" потрібно гарненько призвичаїти, щоб самі простягали шию і слухняно виконували волю господаря. І на другий день генерал привів "москалів", котрі швиденько прикладами гвинтівок "роти заціпили" непокірним.
Із того все й почалося... "Ляшок" вдається й до мерзенного обману піщан, що братиме з них тільки невелику плату за користування "його" землею. І зрештою вільні колись селяни стали панськими. Уперше біда затесалась у село у вигляді царського генерала, а згодом з'явилася разом з удовоюгенеральшою та її синочками. Тепер піщани зрозуміли, що пропали навіки.
Кріпосники за короткий час так запрягли "волів" у ярмо, що тепер уже можна було тішитися й насолоджуватися життям щодня. Селяни ходили на панщину по чотири-п'ять днів на тиждень, а крім того, "зносили у двір курей, гусей, яйця". Було з чого панам бенкетувати та в п'яному хмелю гудити своїх "мазеп". Генеральша навіть не спілкувалася зі своїми годувальниками-кріпаками, все йшло через прикажчиків. Її мозок працював тільки над вигадуванням страшних, принизливих покарань своїм дворовим. Спустошене серце генеральші грілося не біля дітей та онуків. Свою любов вона віддала котам. А тим, хто вичісував тих котів, стелив їм постіль, доводилось гірко. З наказу генеральші люто катують веселу дівчину Уляну. Мокрині доводиться прилюдно цілий день мазати панські кухні з мертвим кошеням на шиї, якого вона ненароком придушила.
Зовсім зубожіло село, коли осів на батьківщині Василь Семенович Польський. При ньому кріпаки вимушені були працювати на панщині вже шість днів на тиждень. На відміну від генеральші, Василь Семенович спілкувався зі своїми кріпаками. Ще підлітком скуб ровесників за чуба, юнаком цінував красу молодих кріпачок.
Пани-кріпосники були не хазяїнами, а хижими експлуататорами. Вони не дбали про землю, про тих, хто на ній працює. З року в рік земля виснажувалася, урожаї падали, село убожіло, морально розкладалося. Пияцтво, злодійство стали звичайними явищами серед кріпаків. Неволя, як той чад, задурманила людям голови...