Я казав це вже неодноразово і продовжую це стверджувати: Тарас Григорович Шевченко для нашого народу, для України, – це не просто поет чи художник. Він став ковтком свіжого повітря, ковтком натхнення, цілющим струмком посеред пустелі для багатьох поколінь. До нього йшли за благословенням: і незламні воїни, і освічені інтелігенти, і працьовиті селяни. Головною мрією славетного Кобзаря було безхмарне майбутнє для України, тому так сильно прагнули знищити його книжки можновладці, змусити мовчати Шевченка, заславши його далеко від дому….
Минули століття, зараз Україна – це незалежна держава, проте й досі непокоять сумніви: чи піднялися ми з кріпосницьких колін, чи навчилися жити без ката і чи робимо усе, що від нас залежить задля щасливого майбуття?
Шевченків ідеал людини й загалом майбутнього вимірюється добром, точніше – здатністю творити добро, чинити щось хороше кожного дня, не очікуючи нагороди чи похвал.
В останні Кобзареві роки думка про добро чимраз наполегливіше поєднується з думкою про працю, про роботящі руки й роботящі голови.
Найбільший заклик Шевченка до нас – життя у праці, невтомна, наполеглива робота і над собою, і на благо держави.
Тарас Шевченко – невичерпний і нескінченний. Його мрії про світле майбутнє для українського народу, для Батьківщини не є порожнім звуком для нас. Його заповіді про рятівну силу любові, про натхненну силу добра, про лікувальну силу праці можуть стати поштовхом для нас сьогодні. Ім’я Кобзаря вже вписано в історію нашу золотими літерами, від нас же зараз залежить, якими кольорами писатимуть нащадки про нас: темними барвами чи променистими!
Народилася 30 березня 1973 року на Львівщині у родині вчителів. Дитинство пройшло на рідній для батьків Черкащині. Там же закінчила Уманський державний педагогічний іститут (нині університет) імені П. Тичини. Після кількох років учителювання стає у ньому викладачем. Кандидат педагогічних наук, доцент. Лауреат більше десятка всеукраїнських і міжнародних літературних конкурсів, таких, як тім "Гранослова", "Смолоскип", "Коронація слова". Автор поетичних збірок "Бузкові зошити" (1997) та "Чар-папороть" (2002); збірки "дорослих" оповідань "Як дожити до ста" (2004); повісті-казки "Домовичок з палітрою" (2001), казок "Півтора бажання" (2004), дитячої повісті "Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських" (2005); монографії "Тичининська формула українського патріотизму" (2002), методичних рекомендацій "У країні Лісових Дзвіночків"(2002). Упорядник спогадів про Павла Тичину "З любов’ ю і болем" (2005). Член Національної спілки письменників Укрїни. З 1997 року член Національної Спілки письменників України.
Відповідь:
Мрії Т.Шевченка про майбутнє України
Я казав це вже неодноразово і продовжую це стверджувати: Тарас Григорович Шевченко для нашого народу, для України, – це не просто поет чи художник. Він став ковтком свіжого повітря, ковтком натхнення, цілющим струмком посеред пустелі для багатьох поколінь. До нього йшли за благословенням: і незламні воїни, і освічені інтелігенти, і працьовиті селяни. Головною мрією славетного Кобзаря було безхмарне майбутнє для України, тому так сильно прагнули знищити його книжки можновладці, змусити мовчати Шевченка, заславши його далеко від дому….
Минули століття, зараз Україна – це незалежна держава, проте й досі непокоять сумніви: чи піднялися ми з кріпосницьких колін, чи навчилися жити без ката і чи робимо усе, що від нас залежить задля щасливого майбуття?
Шевченків ідеал людини й загалом майбутнього вимірюється добром, точніше – здатністю творити добро, чинити щось хороше кожного дня, не очікуючи нагороди чи похвал.
В останні Кобзареві роки думка про добро чимраз наполегливіше поєднується з думкою про працю, про роботящі руки й роботящі голови.
Найбільший заклик Шевченка до нас – життя у праці, невтомна, наполеглива робота і над собою, і на благо держави.
Тарас Шевченко – невичерпний і нескінченний. Його мрії про світле майбутнє для українського народу, для Батьківщини не є порожнім звуком для нас. Його заповіді про рятівну силу любові, про натхненну силу добра, про лікувальну силу праці можуть стати поштовхом для нас сьогодні. Ім’я Кобзаря вже вписано в історію нашу золотими літерами, від нас же зараз залежить, якими кольорами писатимуть нащадки про нас: темними барвами чи променистими!
Пояснення:
Дитинство пройшло на рідній для батьків Черкащині. Там же закінчила Уманський державний педагогічний іститут (нині університет) імені П. Тичини. Після кількох років учителювання стає у ньому викладачем. Кандидат педагогічних наук, доцент.
Лауреат більше десятка всеукраїнських і міжнародних літературних конкурсів, таких, як тім "Гранослова", "Смолоскип", "Коронація слова".
Автор поетичних збірок "Бузкові зошити" (1997) та "Чар-папороть" (2002); збірки "дорослих" оповідань "Як дожити до ста" (2004); повісті-казки "Домовичок з палітрою" (2001), казок "Півтора бажання" (2004), дитячої повісті "Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських" (2005); монографії "Тичининська формула українського патріотизму" (2002), методичних рекомендацій "У країні Лісових Дзвіночків"(2002). Упорядник спогадів про Павла Тичину "З любов’ ю і болем" (2005).
Член Національної спілки письменників Укрїни. З 1997 року член Національної Спілки письменників України.