Прочитайте короткий огляд новели «Сойчине крило». Доповніть його своїми роздумами про вдачу головних героїв, їхні помилки й чесноти.
І. Франко заснував у Галичині монументальну прозу — монументальну не
за обсягом, а за художньою вартістю та впливом на розвиток подальшого крас-
ного письменства. Він описав усі верстви населення, звернув увагу на селян-
ські й робітничі теми, на роль інтелігенції в розвитку нації. Проза Каменяра
охоплює понад 100 оповідань, новел («Малий Мирон», «Грицева шкільна на-
ука», «Ріпник» та ін.) і 10 повістей та романів («Перехресні стежки», «Захар
Беркут»,«Борислав сміється» та ін.).
У 1905 р., у «золотий період» творчості І. Франка, виходить друком твір
«Сойчине крило». Він має динамічний сюжет, несподівану розв’язку, високий
ступінь психологізму, — отже, це новела. У ній — нестандартна композиція: сю-
жет новели розкривається протягом читання головного героя Массіно (Хоми)
листа від колишньої коханої Мані (Марії). Між частинами Маріїного листа-
сповіді читач переживає разом із Хомою його ж відчуття, враження, спогади,
які спочатку були глузливими, недовірливими й навіть зневажливими, а потім
співчутливими. Краще відчути стан Хоми-оповідача допомагає розповідь від
першої особи.
Массіно-Хома — естет, рафінований інтелігент, який добре орієнтується
в мистецтві, він — сучасна людина. Літературознавець І. Денисюк наголошує:
«Хома — меланхолік; психічні процеси його протікають глибинно, десь у під-
земеллі. Його пасивність і врівноваженість видаються Мані байдужістю, его-
їзмом і себаритством». Маня припустилася великої помилки у своєму житті
через легковажність, наслідком чого стало її трирічне поневіряння із сімома чоло-
віками. Але кохання виявилося «непереможним, незважаючи на легковажний
вчинок і драматичні життєві обставини героїні, болюче розчарування й добро-
вільно-вимушену самотність героя» (Л. Овдійчук). У цьому полягає й головна ідея
новели — утвердження думки про цілющу силу кохання, про повернення люди-
ни до своєї сутності.
На другій стадії взаємодії суспільства та природи, що тривала близько 40 тисяч років від початку пізнього палеоліту й до кінця
Другої світової війни, тобто до середини XX століття, людство вже відчутно впливало на навколишнє середовище, причому антропогенний тиск на природу неухильно зростав разом із розвитком людського суспільства, з удосконаленням виробничих відносин і знарядь праці. Людська діяльність спричинила вимирання багатьох видів тварин і рослин, викликала деградацію природних екосистем на значних площах, але ще не порушила природного кругообігу речовин та енергетичних потоків у масштабах усієї планети, тобто динамічної рівноваги біосфери. Негативна діяльність людей почала викликати зворотну реакцію природи (уповільнену й не завжди адекватну), що створювало певні напруження у взаємовідносинах між людським суспільством і навколишнім середовищем. Отже, можна вважати, що на цій стадії глобальна соціо-екосистема стала частково функціонально замкненою.
У цій стадії можна виділити три етапи: примітивний, протягом якого людина впливала на природне середовище полюванням і рибальством; агрокультурний, коли основними засобами антропогенного впливу на природу були скотарство й землеробство; машинно-індустріальний, у якому провідним фактором руйнування навколишнього середовища стало промислове виробництво.
Третя стадія взаємодії суспільства та природи почалася в середині XX століття після закінчення Другої світової війни, яка стимулювала різкий стрибок у розвитку науки й техніки, започаткувавши нову науково-технічну революцію. У цей період нераціональна господарська діяльність, багаторазово підсилена здобутками науково-технічного прогресу, призвела до пошкодження і вичерпання природних ресурсів, пошкодження регенераційних механізмів біосфери, деформації складеного протягом багатьох мільйонів років природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті, порушення динамічної рівноваги глобальної земної соціо-екосистеми. Внаслідок цього почалося прогресуюче руйнування біосфери Землі, що загрожує стати незворотним і призвести в найближчому майбутньому до такого ступеня деградації навколишнього середовища, що воно стане непридатним для подальшого існування людей.