Про що вірш? Який настрій вірша? День повіки розплющає й отвирає сонне сонця око.
Руки кладемо на вітер запашний й віддихаємо глибоко.
Наші поринуть долоні в зимну, чисту, кришталеву воду.
Надлетить із поля легіт легко й звіє мряку з-понад броду.
Мов пташня, розгублені хмарки лопочуть крилами над лісом.
Прядемо серцями просту, тиху радість з сонячних повісом.
Віддамо без болю давню тугу й сум воді, лісам і полю
і понесемо в роздалля над собою неба парасолю.
Головним героєм повісті є Захар Беркут. Він постає перед читачами справжнім народним героєм, патріотом Руської землі. Йому було за шістдесят років. Він мав сиве, довге
волосся і довгу бороду. Захар був сміливим, рішучим і мудрим. У селі він лікував людей. Створивши у селі трудову громаду, люди вибрали Захара Беркута ватажком.
Як прожив своє життя Беркут? Чим заслужив повагу своєї і сусідських громад? Відповіддю можуть стати його слова: «Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим». Громада - ось що було найголовнішим у його житті. Бажаючи принести їй користь, ще змолоду задумав він навчитися лікувати рани і досяг свого. Повернувся Захар зі своєї чотирирічної подорожі іншою людиною: не тільки набув цінних знань лікарських, а ще й життєвого досвіду сть і розум до йому осягнути, що тільки громадська єдність врятує простих селян від рабства боярського і князівського. Талановитий ватажок розвиває зв’язки із сусідніми селами, дбає про дружні стосунки і практичну користь. Через це його поважають і йдуть за порадою люди з ближніх сіл.
Всі його турботи й болі пов'язані з долею громади - долею Руської землі. Навіть уві сні не полишає його тривога, передчуття близької небезпеки. І коли вона прийшла, Захар не розгубився, бо був готовий до неї. Велика сила волі, мужність у боротьбі зі страшним ворогом, чесність Захара Беркута виразно помітні в його вчинках, насамперед рішеннях, які він приймає. Готуючи оборону долини, Захар Беркут орієнтує громаду на те, що їх завдання не лише відбити монголів, а знищити їх, бо недобитий ворог завдасть страждань та мук іншим народам. Він гордий за сина Максима, що допомагає йому в нелегкій боротьбі. Обидва вони зуміли підняти громаду та підготуватися разом з іншими тухольцями до знищення ворогів.
Не одразу прислухались тухольці до слів свого ватажка, не за одну мить зібралися з силами. Великих прикрощів завдали вони Беркутові, серце якого кипіло проти ворога ще й від думки про втрату сина Максима. Та перемогли глибока мудрість і розсудливість громади й Беркута. Цьому сприяла також підмога, що прийшла з верховин та з-за гір, і з нею — усвідомлення власної відповідальності за долю не лише своєї громади, а й сусідів, які з надією дивилися на тухольців.
Надзвичайну шляхетність і силу духу виявляє тухольський ватажок, коли довелося йому робити найважчий вибір - важити користь громади і життя свого найменшого сина. Як не важко було зробити це, але Захар чинить за велінням обов’язку, всіма силами тамуючи свій душевний біль. Не згоджується він і на брехню: «Беркути додержують свого слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю».
Найвищий злет душі Захара Беркута — в його повчальних словах до громади, які виявилися пророчими. Мудрий старець переконує, що перемога прийшла до тухольців не лише завдяки зброї, вдалому використанню місцевості, а й забезпечена громадським ладом: «згодою і дружністю». То найбільша сила, яку слід пильно берегти, — повчав Захар.
У своєму передсмертному слові Захар Беркут передбачає, що ця біда - не остання. Він висловлює надію на кращі часи, коли люди пригадають давні порядки, відновлять їх, і то стане запорукою щасливого життя.
Кожна людина має свій шлях у житті, шлях радостей і печалей, турбот і піклувань, любові і розчарування, шлях вічності і шлях скінченності. Кожен шукає в житті собі друга, партнера, того, хто здатний зрозуміти, розділити радощі та печалі. Усі ми прагнемо любові, прагнемо любити і хочемо, щоб любили нас, а для цього потрібен об’єкт нашої любові. Саме це штовхає нас шукати ту єдину (єдиного), котра стане втіленням наших мрій і сподівань.
Більшість людей можуть сказати, що вони закохувались, але чи любили - це вже інше питання. Любов і закоханість, що ж це таке? Коли ми юні, то так часто плутаємо ці кардинально різні поняття. От, наприклад, молодий хлопець познайомився з дівчиною, а вона виявилась не тільки красива, а й розумна, не тільки розумна, а й добра, весела, кмітлива, така, що й словами не передати. Загалом: « Я її люблю». Пройшов місяць ( в кожного свій термін), а вони вже й дивитись одне на одного не хочуть. В чому тут справа? «Любов ніколи не минає» ( 1Кор 13), а це минуло, отже, - це не любов. Закоханість входить до розряду почуттів, на кшталт, гнів, сум, радість, вони, як феєрверк, скоро загоряються, але дуже часто так само скоро затухають. Тому не обманюймо себе, це ще далеко не любов, хоча і може нею стати. Закоханість - це володіти (брати): «Вона мені сподобалась, я хочу, щоб вона була моя». Такий підхід нагадує похід до супермаркету: «Яке ж молоко вибрати, о, це гарне з вигляду, візьму і вип’ю, а пакет викину». Так ми іноді сприймаємо людей. Любов ж - це дар (давати).
Тож все-таки чому ця «любов», як думав хлопець, пройшла? Бо з’явились певні труднощі, іншими словами, страждання, де треба не тільки брати, а й щось давати. Страждання вбиває закоханість; любов вміщує його. Закоханість легка, але вона спустошує; любов важка, але вона наповнює. Тому й не треба розкидатись словом «любов», бо сказати «я тебе люблю» займає кілька секунд, а показати як - ціле життя! Закоханість відрізняється від любові так само, як марновірства відрізняються від віри, як відрізняється абітурієнт ВУЗу від сформованого фахівця, як лотерейний квиток відрізняється від автомобіля, що розігрується, як дощ відрізняється від річки, як графіт відрізняється від алмазу, як вогонь феєрверку від вогню доменної печі.