Сміх продовжує життя і піднімає настрій, а керівник (начальник, директор), що вміє жартувати, піднімає продуктивність свого персоналу. За умови, що гумор не спрямований проти конкретного працівника, не висміює і не принижує співробітників. Комусь пощастило, і почуття гумору дано при народженні, а хтось жартує настільки незграбно, що хочеться плакати. Слід відзначити, що уміння посміятися над собою в незручній ситуації, або тактовно вирішити конфлікт з підлеглим, знявши емоційне напруження вдалим жартом, дано не кожному. Як сказав Марк Твен: «Уникайте тих, хто намагається підірвати вашу віру в себе. Ця риса властива дрібним людям. Велика людина, навпаки, вселяє вам відчуття, що і ви можете стати великим ». Такі« дрібні »люди зустрічаються часто, і особливо неприємні вони в якості безпосередніх начальників. Можна скористатися порадою Марка Твена і поміняти роботу, а разом з нею і керівника, а можна «бити ворога його ж зброєю». А саме, відповідати гострою сатирою на спробу висміяти, зганьбити деякі ваші якості. Визначте деяке коло колег, в яких ви впевнені «як у собі» і не смійтеся на відверто невдалі і злі випади шефа. Дружне мовчання колективу і самотній сміх поставлять начальника в незручне становище і змусять задуматися над якістю жартів. Якщо Вам не пощастило - начальник хам і тиран, який обожнює підколювати Вас і ваших колег, доводячи особливо істеричних панночок до сліз, то постарайтеся триматися з гідністю і не опускайтеся до дрібних чвар і з'ясування стосунків. Звільнятися з роботи слід лише в тому випадку, коли Ви перестали бачити перспективу для особистісного зростання. Не можна піддаватися тиску, поганому настрою і відкладати справи «на потім», коли у нього, тобто шефа, буде гарний настрій. Адже невиконане в термін завдання дасть вашим недоброзичливцям законний привід для зловтіхи, аж до адміністративного стягнення. Щоб стати великим за М. Твеном людиною, досить слідувати простим правилам: Правило перше. Можна пожартувати над окремим дією або висловлюваннями людини, але безпосередньо в момент розмови. Неприпустимо згадувати давні події, за які людини може стати соромно.
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Слід відзначити, що уміння посміятися над собою в незручній ситуації, або тактовно вирішити конфлікт з підлеглим, знявши емоційне напруження вдалим жартом, дано не кожному. Як сказав Марк Твен: «Уникайте тих, хто намагається підірвати вашу віру в себе. Ця риса властива дрібним людям. Велика людина, навпаки, вселяє вам відчуття, що і ви можете стати великим ».
Такі« дрібні »люди зустрічаються часто, і особливо неприємні вони в якості безпосередніх начальників. Можна скористатися порадою Марка Твена і поміняти роботу, а разом з нею і керівника, а можна «бити ворога його ж зброєю». А саме, відповідати гострою сатирою на спробу висміяти, зганьбити деякі ваші якості. Визначте деяке коло колег, в яких ви впевнені «як у собі» і не смійтеся на відверто невдалі і злі випади шефа. Дружне мовчання колективу і самотній сміх поставлять начальника в незручне становище і змусять задуматися над якістю жартів.
Якщо Вам не пощастило - начальник хам і тиран, який обожнює підколювати Вас і ваших колег, доводячи особливо істеричних панночок до сліз, то постарайтеся триматися з гідністю і не опускайтеся до дрібних чвар і з'ясування стосунків. Звільнятися з роботи слід лише в тому випадку, коли Ви перестали бачити перспективу для особистісного зростання. Не можна піддаватися тиску, поганому настрою і відкладати справи «на потім», коли у нього, тобто шефа, буде гарний настрій. Адже невиконане в термін завдання дасть вашим недоброзичливцям законний привід для зловтіхи, аж до адміністративного стягнення.
Щоб стати великим за М. Твеном людиною, досить слідувати простим правилам:
Правило перше.
Можна пожартувати над окремим дією або висловлюваннями людини, але безпосередньо в момент розмови. Неприпустимо згадувати давні події, за які людини може стати соромно.
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза