Головними персонажами повісті «Тореадори з Васюківки» є нерозлучні друзі Іван Рень і Павлуша Завгородній. Вони звичайні підлітки і школярі, які усе своє життя мешкають у селі Васюківка. Друзі – відомі на все селище фантазери, бешкетники і порушники дисципліни.
У одного з друзів досить незвичне ім’я – Ява. В повісті пояснюється, що це не ім’я, а прізвисько, яке причепилося до Івана з півторарічного віку. Саме тоді він, намагаючись вимовити своє ім’я, сказав: «Я – Ваня», а вийшло «Ява»…, яке причепилося до нього і стало його другим ім’ям. На вигляд він теж досить незвичайний. У Яви рясно вкрите веснянками обличчя і руде, постійно скуйовджене волосся. Це енергійний і відчайдушний хлопець. Саме Ява зазвичай є ініціатором витівок друзів та різноманітних їх вигадок. Вони то метро вирішать прокласти під Васюківкою, то влаштують бій биків, то театр шкільний організують. Та якими б не були вигадки Яви, вини завжди йшли у нього від душі і серця. Хлопець щиро вірив, що робить краще своїм односельцям та скрашує їхнє життя. Та Іван Рень був здатний не тільки на витівки та розваги, але й на серйозні вчинки. Наприклад, коли Ява не зміг здати екзамен з української мови і йому призначили переекзаменування, він сумлінно готувався до цієї перездачі. Вибрав хлопець для цього «безлюдний» острів і добрав для себе ім’я «Робінзон Кукурудзо».
А ось Павлуша Завгородній – це повна протилежність Яві. Я думаю, що саме тому, що хлопці такі різні, їм і вдалося стати кращими друзями. У порівнянні з Явою Павлуша дуже врівноважений і незвичайно спокійний хлопець. Та незважаючи на це, він повністю підтримує Яву у всіх його забавках і витівках та компенсує в них відчайдушність свого товариша. Павлуша мріє стати льотчиком та дуже любить малювати,але не менше за свого друга полюбляє таємниці і романтичні пригоди.
Тореадори з Васюківки Ява та Павлуша мають завжди лише добрі і благородні наміри. Та життєвого досвіду у них недостатньо, як недостатньо і знань. Тому друзі постійно потрапляють у прикрі ситуації. Нерозлучні товариші при цьому добре усвідомлюють свої помилки і прагнуть не повторювати їх. Але майже одразу хлопці вигадують і втілюють у життя нові авантюри і знову у них все йде не так, як вони хотіли.
Міні, як однолітку Яви і Павлуші, дуже зрозумілі їх бажання, наміри і вчинки. І якщо запитати, хто з них кращий, то буде досить важки відповісти на це питання. Бо ці школярі – єдине ціле, вони є прикладом справжньої дружби і доводять нам, що дружба – це велика сила. Для кожного з нас дуже важливо мати поруч із собою відданого і вірного товариша, який готовий піти за тобою в вогонь і воду, який не зрадить і до у скрутній ситуації, завжди і в будь-яких обставинах прийде на виручку, бо він справжній друг.
Леонід Іванович Глібов народився 4 березня (21 лютого) 1827 р. в с. Веселий Поділ на Полтавщині. Батько майбутнього письменника був управителем маєтків поміщиків Родзянків у с. Веселий Поділ, а згодом — ус. Горби. Там Глібов пізнавав красу народних звичаїв і пісень. Мати розповідала йому про батька і сина Гоголів, з якими була знайома. З дитинства він чув переказ, як Пушкін зупинявся у Горбах і читав «Євгенія Онєгіна»...Глібов змалку надивився на поміщицьку жорстокість і людські бідування. Чи не тому, за свідченням сучасників, першим, ще дитячим його твором була сатира на одного з місцевих поміщиків.
Початкову освіту Глібов здобув дома, а пізніше, з 1840 р., вчився в Полтавській гімназії, де дитячий ще інтерес до літератури зміцнів і поглибився після знайомства з творами видатних російських і українських письменників. Уже в перших класах гімназії він починає писати вірші російською мовою: його перша відома нам поезія «Сон» датована 1841 р. Частина написаних у гімназії поезій була надрукована 1847 р. в Полтаві окремою книжкою «Стихотворения Леонида Глебова». Замість очікуваних лаврів, перша книжка принесла авторові лише неприємності — інспектор гімназії зробив Глібову належне «внушеніє» та пригрозив карцером. Однак Глібов і далі продовжував писати вірші, а знайомство з О. Афанасьєвим-Чужбинським привернуло особливу увагу молодого поета до творчості Шевченка й Гребінки, яких Чужбинський знав особисто.
Важка хвороба змусила Глібова 1847 р. перервати навчання й повернутися додому. Після невдалої спроби вступити на медичний факультет Київського університету він 1849 р. вступає до Ніжинського ліцею князя Безборо-дька. У ліцеї, утвореному на базі гімназії вищих наук, склалася міцна літературна традиція — його вихованцями були М. Гоголь, Є. Гребінка, А. Мокрицький та інші діячі культури й літератури, імена яких на той час були вже широко відомі.
Нехтуючи заборонами й переслідуваннями, ліцеїсти захоплювалися читанням прогресивної періодики й пробували писати самі. Байки Глібова, написані ним у Ніжині, здобули визнання товаришів і навіть деяких викладачів; зокрема професор теорії та історії літератури М. Тулов вважав, що «байки Л. Глібова у показі побутового життя українців — цілком самостійна й дуже цінна праця і є великим внеском у літературу». Ці байки разом з віршами та етнографічними записами друкувалися в 1853-1861 рр. у додатках до «Черниговских губернских ведомостей».
Після закінчення 1855 р. ліцею Глібова було призначено вчителем історії й географії в Чорному Осколі на Поділлі (1856). Письменницький авторитет Глібова на той час настільки зріс, що вже наступного року збірку його байок збиралися видавати в Чернігові й навіть Петербурзі.
Педагогічну й літературну працю Глібов поєднує з культурно тительською діяльністю, бере участь у гуртку місцевої інтелігенції, організовує літературні вечори та вистави, навіть сам пише п'єси «До мирового» й «Хуторяночка». Особливо зблизився Глібов з землевольцем І. О. Андрущенком, який був зв'язаний не тільки з організаціями «Землі і волі» в Москві та Петербурзі, а й з О. Герценом, одержував з закордону і поширював політичну літературу, зокрема «Колокол», «Полярную звезду» та інші заборонені видання.
Певне послаблення реакції в кінці 1850-х і на початку 1860-х років ознаменувалося організацією недільних шкіл для народу, виданням книжок, виходом нових журналів. Глібов брав безпосередню участь у роботі місцевої недільної школи, відкритої при гімназії. Саме в цій школі вчився і зберіг теплі спомини про свого вихователя батько Лесі Українки.
У одного з друзів досить незвичне ім’я – Ява. В повісті пояснюється, що це не ім’я, а прізвисько, яке причепилося до Івана з півторарічного віку. Саме тоді він, намагаючись вимовити своє ім’я, сказав: «Я – Ваня», а вийшло «Ява»…, яке причепилося до нього і стало його другим ім’ям. На вигляд він теж досить незвичайний. У Яви рясно вкрите веснянками обличчя і руде, постійно скуйовджене волосся. Це енергійний і відчайдушний хлопець. Саме Ява зазвичай є ініціатором витівок друзів та різноманітних їх вигадок. Вони то метро вирішать прокласти під Васюківкою, то влаштують бій биків, то театр шкільний організують. Та якими б не були вигадки Яви, вини завжди йшли у нього від душі і серця. Хлопець щиро вірив, що робить краще своїм односельцям та скрашує їхнє життя. Та Іван Рень був здатний не тільки на витівки та розваги, але й на серйозні вчинки. Наприклад, коли Ява не зміг здати екзамен з української мови і йому призначили переекзаменування, він сумлінно готувався до цієї перездачі. Вибрав хлопець для цього «безлюдний» острів і добрав для себе ім’я «Робінзон Кукурудзо».
А ось Павлуша Завгородній – це повна протилежність Яві. Я думаю, що саме тому, що хлопці такі різні, їм і вдалося стати кращими друзями. У порівнянні з Явою Павлуша дуже врівноважений і незвичайно спокійний хлопець. Та незважаючи на це, він повністю підтримує Яву у всіх його забавках і витівках та компенсує в них відчайдушність свого товариша. Павлуша мріє стати льотчиком та дуже любить малювати,але не менше за свого друга полюбляє таємниці і романтичні пригоди.
Тореадори з Васюківки Ява та Павлуша мають завжди лише добрі і благородні наміри. Та життєвого досвіду у них недостатньо, як недостатньо і знань. Тому друзі постійно потрапляють у прикрі ситуації. Нерозлучні товариші при цьому добре усвідомлюють свої помилки і прагнуть не повторювати їх. Але майже одразу хлопці вигадують і втілюють у життя нові авантюри і знову у них все йде не так, як вони хотіли.
Міні, як однолітку Яви і Павлуші, дуже зрозумілі їх бажання, наміри і вчинки. І якщо запитати, хто з них кращий, то буде досить важки відповісти на це питання. Бо ці школярі – єдине ціле, вони є прикладом справжньої дружби і доводять нам, що дружба – це велика сила. Для кожного з нас дуже важливо мати поруч із собою відданого і вірного товариша, який готовий піти за тобою в вогонь і воду, який не зрадить і до у скрутній ситуації, завжди і в будь-яких обставинах прийде на виручку, бо він справжній друг.
Леонід Іванович Глібов народився 4 березня (21 лютого) 1827 р. в с. Веселий Поділ на Полтавщині. Батько майбутнього письменника був управителем маєтків поміщиків Родзянків у с. Веселий Поділ, а згодом — ус. Горби. Там Глібов пізнавав красу народних звичаїв і пісень. Мати розповідала йому про батька і сина Гоголів, з якими була знайома. З дитинства він чув переказ, як Пушкін зупинявся у Горбах і читав «Євгенія Онєгіна»...Глібов змалку надивився на поміщицьку жорстокість і людські бідування. Чи не тому, за свідченням сучасників, першим, ще дитячим його твором була сатира на одного з місцевих поміщиків.
Початкову освіту Глібов здобув дома, а пізніше, з 1840 р., вчився в Полтавській гімназії, де дитячий ще інтерес до літератури зміцнів і поглибився після знайомства з творами видатних російських і українських письменників. Уже в перших класах гімназії він починає писати вірші російською мовою: його перша відома нам поезія «Сон» датована 1841 р. Частина написаних у гімназії поезій була надрукована 1847 р. в Полтаві окремою книжкою «Стихотворения Леонида Глебова». Замість очікуваних лаврів, перша книжка принесла авторові лише неприємності — інспектор гімназії зробив Глібову належне «внушеніє» та пригрозив карцером. Однак Глібов і далі продовжував писати вірші, а знайомство з О. Афанасьєвим-Чужбинським привернуло особливу увагу молодого поета до творчості Шевченка й Гребінки, яких Чужбинський знав особисто.
Важка хвороба змусила Глібова 1847 р. перервати навчання й повернутися додому. Після невдалої спроби вступити на медичний факультет Київського університету він 1849 р. вступає до Ніжинського ліцею князя Безборо-дька. У ліцеї, утвореному на базі гімназії вищих наук, склалася міцна літературна традиція — його вихованцями були М. Гоголь, Є. Гребінка, А. Мокрицький та інші діячі культури й літератури, імена яких на той час були вже широко відомі.
Нехтуючи заборонами й переслідуваннями, ліцеїсти захоплювалися читанням прогресивної періодики й пробували писати самі. Байки Глібова, написані ним у Ніжині, здобули визнання товаришів і навіть деяких викладачів; зокрема професор теорії та історії літератури М. Тулов вважав, що «байки Л. Глібова у показі побутового життя українців — цілком самостійна й дуже цінна праця і є великим внеском у літературу». Ці байки разом з віршами та етнографічними записами друкувалися в 1853-1861 рр. у додатках до «Черниговских губернских ведомостей».
Після закінчення 1855 р. ліцею Глібова було призначено вчителем історії й географії в Чорному Осколі на Поділлі (1856). Письменницький авторитет Глібова на той час настільки зріс, що вже наступного року збірку його байок збиралися видавати в Чернігові й навіть Петербурзі.
Педагогічну й літературну працю Глібов поєднує з культурно тительською діяльністю, бере участь у гуртку місцевої інтелігенції, організовує літературні вечори та вистави, навіть сам пише п'єси «До мирового» й «Хуторяночка». Особливо зблизився Глібов з землевольцем І. О. Андрущенком, який був зв'язаний не тільки з організаціями «Землі і волі» в Москві та Петербурзі, а й з О. Герценом, одержував з закордону і поширював політичну літературу, зокрема «Колокол», «Полярную звезду» та інші заборонені видання.
Певне послаблення реакції в кінці 1850-х і на початку 1860-х років ознаменувалося організацією недільних шкіл для народу, виданням книжок, виходом нових журналів. Глібов брав безпосередню участь у роботі місцевої недільної школи, відкритої при гімназії. Саме в цій школі вчився і зберіг теплі спомини про свого вихователя батько Лесі Українки.
Помер 10 листопада 1893 року.