Образ орисі орися: хороший командир; вірна обов'язку народним святиням; ніжна; здатна до самопожертви; рішуча і розсудлива; смілива й самовіддана; патріотка; спроможна на сильні почуття кохання. цитати до образу орисі: "вродливого личенька риси і елегантні, й шляхетні; в чорних, стиснутих трохи бровах криється непорушна воля й відвага; карі очі з-під довгих темрявих вій палають вогнем; на мармуровім чолі лежать недитячі думи, хоч у виразі уст лишається дитяча краса" характеристика: саме орисі належить здійснити повиг - підірвати порохові склади фортеці. душа орисі страждає, бо у час найвищого випробування поряд з нею немає її коханого антося, а його поява у стані ворогів спричинює подвійну муку. у душевному сум'ятті, що охоплює дівчину, відданість україні переважає над почуттям кохання. в образі орисі автор змалював характер романтично цілісний, здатний на самопожертву в ім'я суспільних ідеалів.образ антося корецькоговиріс він у козацікій родині завісних, виховався на українських традиціях, сприйняв усім серцем мораль навого . силою обставин він потрапляє до свого природного середовища, дізнається про свій спадок і щляхетсякі привілеї.магнат чарпецький, його дядько по матері, лукаво переконує нащадка вельможного роду корецьких "прийти до стерна уряду" і преконати "туманніючу в мороці неуцтва шляхту зректися цього братовбивчого рабування", "не видирати від оборонців своєї країни їх права", "не знущатися над їх святою вірою".у спілкування з родовитою шляхтою з'ясовується омана. одурений у своїх найщиріших помислах і почуваннях антось, на щастя, зустрічає вдруге ту, з котрою готовий розділити і любов, і смерть.усвідомлення козацької правоти, любов до орисі диктують йому лицарський вибір - чесну смерть за ідеали, в яких його виховали, за вірй, яку прийняв усім серцем.антось: романтик; здатний до самопожертви; мужній; рішучий; спроможний на сильні почуття; шляхетній, вдячний; вірний присязі; справедливий, чесний.
Одним з найпоетичніших творів української літератури справедливо вважається повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». В її основу письменник поклав фольклор закарпатської частини України — Гуцульщини. У часи створення повісті цей край вже декілька століть був відірваний від інших українських земель, тому там сформувалися свої традиції і побут, своєрідні обряди й окремий діалект. Завдяки М. Коцюбинському цей самородок відкрився для всієї країни, а назва твору підкреслила, що його герої хоч і забуті нині, але спільні наші предки.
Головні герої повісті — Іван та Марічка, представники ворогуючих між собою родів. На початку повісті Марічка — маленька беззахисна дівчинка, яка своєю добротою та ласкою зуміла розтопити лід ворожості такого ж маленького хлопчика Іванка. Довірлива та тендітна, вона глибоко запала в душу хлопчикові. Марічка вміла гарно співати й відзивалася своїми співанками на гру Іванка на сопілці «як самичка до дикого голуба». Ліс бринів Марічкиними піснями, наче дівчина їх засівала.
Іванко був дев’ятнадцятою дитиною в родині. Хлопчик ріс, сприймаючи світ, як казку. З часом казка відкрилася і в ньому самому. Уже в сім років Іванко вмів розшукати помічне зілля, міг добре порозумітися з лісовим народом. Нерозривний тісний зв’язок з природою, осмислення навколишнього світу в образі гуцульської казки дуже зближує Марічку та Івана. Між ними зароджується кохання, яке росте разом з тим, як дорослішають Іван та Марічка. З вірою в кохання Марічка віддається Іванові.
Але не судилося закоханим жити в щасті та добробуті. Гине батько Івана, і хлопець змушений залишити кохану, відправившись у найми. А коли Іванко повертається додому, то не застає свою кохану Марічку живою: дівчина загинула під час повені. Після цього Іван на шість років зникає з села, шість років він намагається вилікувати свою душу від втраченого кохання.
Іван таки повертається до рідного дому, намагається влаштувати своє життя і навіть одружується та заводить господарство. Та зламати себе він не може. Іванко — цільна натура і не розуміє, як можна жити у компромісі, тому перше і єдине кохання до Марічки все перемагає. Сум та туга відвертають Івана від його жінки, від людей, тьмарять його розум і врешті-решт приводять до загибелі.
Повість «Тіні забутих предків» проникнута своєрідним сприйняттям життя, фантастичною природою, унікальним фольклором і своєрідною поезією Карпат. Образи Марічки та Івана трагічніші навіть за образи Джульєтти та Ромео, адже веронські коханці гинуть через випадок, а доля гуцульських закоханих прирікає їх з самого початку, бо їхнє кохання занадто велике, щоб існувати в цьому світі. Розлучає Івана та Марічку та ж саме казка, що і звела їх разом: Марічку забирає річка, а Івана — Нявка, яка приймає образ коханої дівчини.
Одним з найпоетичніших творів української літератури справедливо вважається повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». В її основу письменник поклав фольклор закарпатської частини України — Гуцульщини. У часи створення повісті цей край вже декілька століть був відірваний від інших українських земель, тому там сформувалися свої традиції і побут, своєрідні обряди й окремий діалект. Завдяки М. Коцюбинському цей самородок відкрився для всієї країни, а назва твору підкреслила, що його герої хоч і забуті нині, але спільні наші предки.
Головні герої повісті — Іван та Марічка, представники ворогуючих між собою родів. На початку повісті Марічка — маленька беззахисна дівчинка, яка своєю добротою та ласкою зуміла розтопити лід ворожості такого ж маленького хлопчика Іванка. Довірлива та тендітна, вона глибоко запала в душу хлопчикові. Марічка вміла гарно співати й відзивалася своїми співанками на гру Іванка на сопілці «як самичка до дикого голуба». Ліс бринів Марічкиними піснями, наче дівчина їх засівала.
Іванко був дев’ятнадцятою дитиною в родині. Хлопчик ріс, сприймаючи світ, як казку. З часом казка відкрилася і в ньому самому. Уже в сім років Іванко вмів розшукати помічне зілля, міг добре порозумітися з лісовим народом. Нерозривний тісний зв’язок з природою, осмислення навколишнього світу в образі гуцульської казки дуже зближує Марічку та Івана. Між ними зароджується кохання, яке росте разом з тим, як дорослішають Іван та Марічка. З вірою в кохання Марічка віддається Іванові.
Але не судилося закоханим жити в щасті та добробуті. Гине батько Івана, і хлопець змушений залишити кохану, відправившись у найми. А коли Іванко повертається додому, то не застає свою кохану Марічку живою: дівчина загинула під час повені. Після цього Іван на шість років зникає з села, шість років він намагається вилікувати свою душу від втраченого кохання.
Іван таки повертається до рідного дому, намагається влаштувати своє життя і навіть одружується та заводить господарство. Та зламати себе він не може. Іванко — цільна натура і не розуміє, як можна жити у компромісі, тому перше і єдине кохання до Марічки все перемагає. Сум та туга відвертають Івана від його жінки, від людей, тьмарять його розум і врешті-решт приводять до загибелі.
Повість «Тіні забутих предків» проникнута своєрідним сприйняттям життя, фантастичною природою, унікальним фольклором і своєрідною поезією Карпат. Образи Марічки та Івана трагічніші навіть за образи Джульєтти та Ромео, адже веронські коханці гинуть через випадок, а доля гуцульських закоханих прирікає їх з самого початку, бо їхнє кохання занадто велике, щоб існувати в цьому світі. Розлучає Івана та Марічку та ж саме казка, що і звела їх разом: Марічку забирає річка, а Івана — Нявка, яка приймає образ коханої дівчини.
Объяснение: