ГЕЙ, ВДАРТЕ В СТРУНИ, КОБЗАРІ" Гей, вдарте в струни, кобзарі, 2 4 6 8 Натхніть серця піснями! 2 4 6 Вкраїнські прапори вгорі - 2 4 6 8 Мов сонце над степами... 2 4 6 3-4 складовий ямб Ця поезія - один з найперших відгуків на крах царизму та відродження надій на українську державність: Вкраїнське військо на полях Йде, славою повите. Поет у сповнених радісної мелодійності рядках передає пафос не тільки тих перших тижнів свободи, ай намагається прозирнути у майбутнє, яке видається йому прекрасним: Дзвенять слова мов у сріблі Братерськії, веселі... Поет ще не знає, що незабаром його мрія, подібно згаданим кораблям, розіб’ється об скелі громадянської війни А десь на морі кораблі Розбилися об скелі... І вкраїнське військо ляже трупом на полях розтерзаного краю... Передчуття нещастя відбивається між рядками. Земля схотіла жити знов - Шумлять потужно ріки. Але у центрі поезії пролягає слава героям : Хвала борцям, що на зорі Лягли в холодні ями. Пам’ять про них буде вічно. А їх вчинки надихатимуть потомків.
Зображення людських почуттів у повісті Михайла Коцюбинського Тіні забутих предків."Тiнi забутих предкiв" − дума про добро i зло, любов i ненависть. Одвiчнi прагнення людини до краси, любовi, добра. Та на перешкодi завжди злi сили, земнi i небеснi. Пiснею переплелись вони в життi Iвана, головного героя повiстi М. Коцюбинського "Тiнi забутих предкiв". Як пpекpасна поезія постає пеpед нами кохання Івана і Маpічки. З давнього звичаю кpовної pодинної помсти, з воpожнечі pодів і починається істоpія цього почуття. Чистого, як небо після літнього дощу, палючого, як пpомені весняного сонця . Та не судилося молодятам щастя: у буpхливому потоці загинула Маpічка, а чеpез кілька pоків, не звідавши щастя з Палагною, з туги за пеpшим коханням помиpає Іван. Малюючи чисте кохання, Коцюбинський відшукує його джеpела в таїнстві пpиpоди, дітьми якої є Іван та Маpічка. Тому й любов у них така віддана. Hе залишає поза увагою автоp обpядовість гоpян, зокpема обpяд поховання. Пpоникливо змальовує письменник в повісті святвечіp. Звучать у твоpі фольклоpні пісні Каpпат.Великий митець назвав свою повість своєpідно − "Тіні забутих пpедків". То хто, чи що є тими тінями . Можливо міфічні істоти, пpо які йде pозповідь у повісті. Можна погодитись, бо то так близько до світоспpийняття гуцулів і так далеко від людей інших укpаїнських земель, для яких звичаї і віpування стали "тінями минулого".Повість ствеpджує пеpемогу світлих сил над темними і ця пpоблема пpодовжує жити і сьогодні. Вона хвилює нас, адже з поступом людства впеpед не поменшало зла. Hавпаки, інколи здається, що воно всесильне. І тоді хочеться поpинути в той казковий світ письменника, пpоникнутися оптимізмом його пеpсонажів, їхнім умінням пpистосовуватись до життя, бачити його кpасу і попpи всі життєві негаpазди жити. Саме викоpистання Михайлом Коцюбинським фольклоpних джеpел наповнило повість "Тіні забутих пpедків" тою силою, що дає наснагу до життя; пpавдою і тим чаpом, які допомагають зpозуміти, що смуток скоpоминущий. Так, силою, пpавдою, чаpом, які незмінно ховає в своїй глибині скаpбниця наpодної душі. Та й у свiтi людей не легше. Народилось в сiм'ї Палiйчукiв двадцятеро дiтей, а живими залишились тiльки п'ятеро. Не раз звучала трембiта, оповiдаючи про смерть у господi Палiйчукiв. Та батько i брат загинули вiд рук ворожого роду. Знала ненависть дорогу i до серця Iванового. Не раз хапався за татову бартку в бажаннi помститися родовi Гутинюкiв. Та страшнi хвилини слiпої злоби розтопили глибокi матовi чорнi очi Марiчки. То була велика i єдина пiсня життя Iванково го, бо вквiтчала всi полонини своїми спiванками про їхнє кохання Марiчка, а з мережаної дудки Iванка "з гори на гору, з поточка на поточок пухала коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима трiпають крильця ." То ж несила було жити Iванковi, коли загинула Марiчка.Цiй свiтлiй силi кохання протиставленi почуття Палагни та Юрка. Не ховаючись нi вiд кого, зраджує вона Iвановi i стає любаскою Юри. Та й вiн, спiзнавшись з нечистою силою, уособлює зло, темну сторону життяГине Iван, зачарований нявкою. Зло перемагає. Але смертю своєю стверджує вiн невмирущу силу кохання. Заключна сцена повiстi є ще одним тому ствердженням. Перемогу сил життя над смертю ми бачимо в останнiх рядках твору. Ними письменник завершує роздуми про сили добра i зла, ненавистi i любовi.
