Здається мова йде про цапря Плаксія і Лоскотона та їх життєві позиції
Цар Плаксій разом з усією своєю сім"єю цілими днями сиділи, стогнали, сопіли і ревли. Сам цар казав, що "Хай із ними день при дні / Плачуть всі в країні діти,/ Бо сміятись і радіти / У моєму царстві - ні!", а ще цар любив, як плачуть діти, бо любив їх сльози пити. Для того, щоб і жителі його царства постійно плакали цар утримував грузну гвардію, для того, щоб "Хто сміявсь - вони хапали/ І нагайками шмагали".
Лосконтон - це веселий і добрий чоловік, який мандрував у будь-яку погоду по країні, щоб приносити усім радість і сміх. "Він приходив кожний вечір -/ Хай чи дощ іде, чи сніг -/ До голодної малечі / І усім приносив сміх. / Мав він вдачу теплу й щиру, Ще й лукавинку в очах".
Жителі країни Сльозолий любили Лоскотона і переховували його від посіпак царя Плаксія. Коли Лоскотон потрапив у в"язницю, то звичайні люди: "Батраки й робітники,/ Щоб звільнити із темниці / Лоскотона на віки./ Рознесли всі перепони,/ Гнули грати, мов прути.."
Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля. Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну. Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу". Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями. Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій).
Відповідь:
Здається мова йде про цапря Плаксія і Лоскотона та їх життєві позиції
Цар Плаксій разом з усією своєю сім"єю цілими днями сиділи, стогнали, сопіли і ревли. Сам цар казав, що "Хай із ними день при дні / Плачуть всі в країні діти,/ Бо сміятись і радіти / У моєму царстві - ні!", а ще цар любив, як плачуть діти, бо любив їх сльози пити. Для того, щоб і жителі його царства постійно плакали цар утримував грузну гвардію, для того, щоб "Хто сміявсь - вони хапали/ І нагайками шмагали".
Лосконтон - це веселий і добрий чоловік, який мандрував у будь-яку погоду по країні, щоб приносити усім радість і сміх. "Він приходив кожний вечір -/ Хай чи дощ іде, чи сніг -/ До голодної малечі / І усім приносив сміх. / Мав він вдачу теплу й щиру, Ще й лукавинку в очах".
Жителі країни Сльозолий любили Лоскотона і переховували його від посіпак царя Плаксія. Коли Лоскотон потрапив у в"язницю, то звичайні люди: "Батраки й робітники,/ Щоб звільнити із темниці / Лоскотона на віки./ Рознесли всі перепони,/ Гнули грати, мов прути.."
Пояснення:
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій).