Обновилась, яко орля,Юность мого серця;Розпустила душа крила;Пісня ллється, ллється...КулішXIVТак! тільки божество бува таке блаженне!З любові я святий!.. святе моє кохання!І де ж на світі є хтось інший, окрім мене,Щоб мав такі, як я, шляхетні почування? Хай скептики речуть: "Є тисячі! стидався б!Твої чуття ні кращі, ані гірші..."А я, мов гімназист, що вперше закохався,Із пафосом пишу наївно щирі вірші.XVаІ весело, і страшно...І радощі, і сум...Затемнюється розумЗ усяких п'яних дум. Що ж діється зо мною?я в пеклі чи в раю? - Та ні! Я загадавсяПро милую свою! Невже ж таки направдуМене кохаєш ти?Невже ж на світі долюЯ зміг-таки найти?бЛітав соловейко в рожевий городчик,Кохав-бо він рожу.А поруч коханки він навіть не бачивТернину негожу. Та знудилась квітка од птащиних співів, -Їй щирості хтілось,Відради, розваги... І от - до терниниВона прихилилась. Щасливеє терня спершу аж боялосяДолі такої...Чи треба розказувать повість коханняМойого та Зої?вСидю я в самотині,Та не з журбою:Якщо мене ти любиш,То ти зо мною. Ні лащень, ні обіймівМені не треба:Я ж знаю: ти кохаєш, -І я - цар неба.гЖахавсь я любові, - гадав, що коханняНам працю спиняєАж бачу я, любко, що й крихітки правдиУ тому немає. Тебе ж я кохаю, а чую, о в менеПодужчали руки;Ще більше душа моя лине до світлаЗнаня і науки.дДивись на тую зірку: -Ото моя.А поруч неї друга:Ото твоя. В тих зорях ми й по смертіЗійдемся знов,І знову нам засяєСвята любов.еМій краю! за тебе прийнять не лякаюсьНайгіршого лиха,Бо всякеє горе, недоля, скорботаТепер мені втіха. Дурниця всі рани й душевні, й тілесні,З нудьгою чи з кров'ю:Бо знаю я, серце, що всі мої боліПогоїть любов'ю.XVIТак пишуть школярі... А що ж робити:Я знов дитина!Рефлексіє, щезай! бо час - радіти:Така година!XVIIГей, вінок,Кучерявий од квіток!З рожі квітЗакохавсь під гіацинт. Ой, не білая ж то рожа:Біла жіночка, хороша.Гіацинт, що так навис, -Пасма темних кіс. Море, грай!Білий замок обмивай.Хвиля йде, -Білий замок аж гуде. Ой, не синяя ж то хвиля,А хвилястая мантилля;Мармуровий замок звутьБілосніжна грудь.XVIIIСеренадаЛягає тінь вечірняяНа небо голубе...Зійди ж, моя ти зіронько,Я жду, я жду тебе! Щебечуть між бананамиСпівці солодких мрій...Заждавсь я, сива горлинко!Виходь, виходь мерщій! Затишную альтаночкуВ лавровому садуЯ вистелив трояндамиІ жду, фіалко, жду!XIX(З Гете)Я покинув хату любкиІ ступаю тихо внизСеред сутінку нічногоУ густий, розлогий ліс. З-поза гілля ллється місяць;Вітерець не шелестить;А з похилених берізокСвіжий ладан капотить. Скільки щастя й осолодиЯ з такої ночі п'ю!Скільки тихої відрадиВ душу лащиться мою! Ну, й чого б іще бажати! - А зачув би любчин клич, - Дав би тисячу тих нічокЗа єдину з нею ніч.XX(Іспанський романс)З-поза срібного тумануХвиля срібного фонтануПлеще та бринить...Сад дрімає... Тиша... Темно...Чи не тінь отам таємноЛедве шелестить?! Бачу постать... Легкість стану...Так! се ти, моя гітано!Серцем чую я!Довго ждав я, повний муки...О! впади ж мені на руки,Милая моя!..ХХІГарячий шепіт з-поміж листя,Із полутьми.Під виноградною лозоюСиділи ми. Лукаво шелестіли пальми;П'янів весь сад.І я не знав, чи ти солодша,Чи виноград.Кінець "Святому коханню".(Заслона спадає)
Одній жінці гноми зачарували дитину в колисці - старого біса в нього вселили. Спочатку мати нічого не помічала, але дитина став рости і все більше його голова роздувалася, а очі выкатывались. І нічого цей дитина іншого робити не хотів - тільки пити та їсти. Змучилася з ним жінка, та прийшла зі своєю бідою до сусіда, ради просити. І сказав сусід, що має вона цього підкидька на кухню відвести, посадити його на плиту, розвести вогонь та варити його в двох шкаралупах води. Від цього дитина засміється, а як засміється, так багато ясним стане! Зробила жінка все, як їй сусід порадив. А як сів цей малюк-дзвонова-голова у воду, так і заговорив у ньому біс: :
"Я старий-престарий, Як стародавня фортеця, Та все ж не бачив, щоб в шкаралупах варили!"
І тут засміявся злий дух, та сміху сам того і не витримав. Чари чаклунські зруйнувалися і в ту ж мить побачила мати - сидить на печі її справжній дитинка! Гарненький і здоровенький. І стали з тих пір звати його "Підкидько".
Хай скептики речуть: "Є тисячі! стидався б!Твої чуття ні кращі, ані гірші..."А я, мов гімназист, що вперше закохався,Із пафосом пишу наївно щирі вірші.XVаІ весело, і страшно...І радощі, і сум...Затемнюється розумЗ усяких п'яних дум.
Що ж діється зо мною?я в пеклі чи в раю? - Та ні! Я загадавсяПро милую свою!
Невже ж таки направдуМене кохаєш ти?Невже ж на світі долюЯ зміг-таки найти?бЛітав соловейко в рожевий городчик,Кохав-бо він рожу.А поруч коханки він навіть не бачивТернину негожу.
Та знудилась квітка од птащиних співів, -Їй щирості хтілось,Відради, розваги... І от - до терниниВона прихилилась.
Щасливеє терня спершу аж боялосяДолі такої...Чи треба розказувать повість коханняМойого та Зої?вСидю я в самотині,Та не з журбою:Якщо мене ти любиш,То ти зо мною.
Ні лащень, ні обіймівМені не треба:Я ж знаю: ти кохаєш, -І я - цар неба.гЖахавсь я любові, - гадав, що коханняНам працю спиняєАж бачу я, любко, що й крихітки правдиУ тому немає.
Тебе ж я кохаю, а чую, о в менеПодужчали руки;Ще більше душа моя лине до світлаЗнаня і науки.дДивись на тую зірку: -Ото моя.А поруч неї друга:Ото твоя.
В тих зорях ми й по смертіЗійдемся знов,І знову нам засяєСвята любов.еМій краю! за тебе прийнять не лякаюсьНайгіршого лиха,Бо всякеє горе, недоля, скорботаТепер мені втіха.
Дурниця всі рани й душевні, й тілесні,З нудьгою чи з кров'ю:Бо знаю я, серце, що всі мої боліПогоїть любов'ю.XVIТак пишуть школярі... А що ж робити:Я знов дитина!Рефлексіє, щезай! бо час - радіти:Така година!XVIIГей, вінок,Кучерявий од квіток!З рожі квітЗакохавсь під гіацинт.
Ой, не білая ж то рожа:Біла жіночка, хороша.Гіацинт, що так навис, -Пасма темних кіс.
Море, грай!Білий замок обмивай.Хвиля йде, -Білий замок аж гуде.
Ой, не синяя ж то хвиля,А хвилястая мантилля;Мармуровий замок звутьБілосніжна грудь.XVIIIСеренадаЛягає тінь вечірняяНа небо голубе...Зійди ж, моя ти зіронько,Я жду, я жду тебе!
Щебечуть між бананамиСпівці солодких мрій...Заждавсь я, сива горлинко!Виходь, виходь мерщій!
Затишную альтаночкуВ лавровому садуЯ вистелив трояндамиІ жду, фіалко, жду!XIX(З Гете)Я покинув хату любкиІ ступаю тихо внизСеред сутінку нічногоУ густий, розлогий ліс.
З-поза гілля ллється місяць;Вітерець не шелестить;А з похилених берізокСвіжий ладан капотить.
Скільки щастя й осолодиЯ з такої ночі п'ю!Скільки тихої відрадиВ душу лащиться мою!
Ну, й чого б іще бажати! - А зачув би любчин клич, - Дав би тисячу тих нічокЗа єдину з нею ніч.XX(Іспанський романс)З-поза срібного тумануХвиля срібного фонтануПлеще та бринить...Сад дрімає... Тиша... Темно...Чи не тінь отам таємноЛедве шелестить?!
Бачу постать... Легкість стану...Так! се ти, моя гітано!Серцем чую я!Довго ждав я, повний муки...О! впади ж мені на руки,Милая моя!..ХХІГарячий шепіт з-поміж листя,Із полутьми.Під виноградною лозоюСиділи ми.
Лукаво шелестіли пальми;П'янів весь сад.І я не знав, чи ти солодша,Чи виноград.Кінець "Святому коханню".(Заслона спадає)
Змучилася з ним жінка, та прийшла зі своєю бідою до сусіда, ради просити. І сказав сусід, що має вона цього підкидька на кухню відвести, посадити його на плиту, розвести вогонь та варити його в двох шкаралупах води. Від цього дитина засміється, а як засміється, так багато ясним стане!
Зробила жінка все, як їй сусід порадив. А як сів цей малюк-дзвонова-голова у воду, так і заговорив у ньому біс: :
"Я старий-престарий,
Як стародавня фортеця,
Та все ж не бачив,
щоб в шкаралупах варили!"
І тут засміявся злий дух, та сміху сам того і не витримав. Чари чаклунські зруйнувалися і в ту ж мить побачила мати - сидить на печі її справжній дитинка! Гарненький і здоровенький.
І стали з тих пір звати його "Підкидько".