І. Нечуй-Левицький... Чи знайдеться в Україні людина, яка не чула цього імені? Мабуть, ні! Велика творча спадщина Івана Семеновича багатопроблемна, а одне з почесніших місць посідає соціально-побутова повість "Кайдашева сім'я". У конкретних яскравих епізодах письменник довів, що в умовах капіталістичної дійсності спотворюються людські почуття і взаємини, інтереси і прагнення через бездуховність та егоїзм селянина, для якого головним стає власність. Чому виникають сварки в одній сім'ї, а потім тривають справжні баталії між сім'ями? Давайте простежимо, хто більше винен — старше покоління чи молодь. Голова родини — Омелько Кайдаш. Цей великий трудівник на все життя залишився затурканим, забобонним; Батько поступово втрачає авторитет у синів, а одна з причин — пияцтво. Але ж яке велике горе було в нього? Ніякого! Омелько Кайдаш не хоче стати прикладом для своїх синів. Батько постійно подавав їм уро¬ки егоїзму. Ось приклад. Дорога в село йшла коло Кайдашевого городу. Вона спус¬калася з крутого пагорбка, де часто перекидалися вози, ламалися осі, проте ніхто не брався полагодити дорогу. Кайдаш роздумує: "Як ті люди їздили з такої гори і не розкопали і одколи Семигори стоять". Усі чекають дива, щоб хтось прийшов і розкопав шлях. Навіть Карпо каже: "Як хтось копирсне, то й я копирсну скільки там разів". Егоїзм і бездуховність тут ідуть поруч. Боротьба за власність притупила родинні почуття. Насіння бездуховності дало здорові та міцні паростки в душі не тільки Карпа, а й Лавріна. Обидва брати працьовиті, охоче йдуть на заробітки, щоб завести своє господарство, але нехтують моральними принципами: не поважають матері, не слухають батька, принижують одне одного. їм нічого не варто образити жінку — дружину. У таких умовах не може розквітнути сімейне щастя. З Лавріна виходить такий самий егоїст, незважаючи на те, що на початку тво¬ру автор змальовує його лагідною та щедрою людиною. Він звикає до сварок, на¬слідуючи старшого брата. Грубість та егоїзм у нього стали помітними не менше, ніж у Карпа. І не дивно, що в цій родині були такі сини, бо вродитися такими було в кого. Мати — стара Кайдашиха — сварлива і деспотична жінка. "Вона довго терлася коло панів і набралась од них трохи панства", — так напише про неї І. Нечуй-Левицький. Вплив панів зробив з Марусі "осавула" у стосунках з невістками. Вона може знеславити Мотрю, перебільшуючи її провини або просто вигадуючи щось від себе. А Мелашку з самого початку незлюбила, тому що її батьки були бідни¬ми. Ворогуючи з невістками, Кайдашиха щоразу потрапляє і в смішні, і в трагіч¬ні ситуації. Сварки увійшли в її щоденне життя. Отакий приклад мати подавала своїм синам і невісткам. Ми в неї не бачимо ніякої любові до онуків; називаючи їх "злюками" та "вовченятами", горе-бабуся виносить собі вирок — бездуховність має бути покарана. Читачам не жаль Кайдашихи, вони їй не співчувають! Навколишня дійсність з її законами так чи інакше впливає на людину, формує її світогляд, світобачення, світорозуміння. Тільки сильна натура у змозі не підко¬рятися суворим законам життя. Та, на жаль, таких людей менше. А вони так по¬трібні нам сьогодні!
Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій).
Мазепа
Підпис до фото,
Іван Мазепа на купюрі в 10 гривень. Деякі експерти сумніваються, що це портрет саме Мазепи
Жадоба помсти стократ примножує сили - і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.
У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з'явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.
Козацька держава сприймалася як "брама Європи", порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали "старого" континенту.
У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана - і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.
Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі - усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.
Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача - "Король бо спав уже з годину".
Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.
І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.
Объяснение:
я точно не впевнений якщо неправелно нехай напише хтоь інший
Чому виникають сварки в одній сім'ї, а потім тривають справжні баталії між сім'ями? Давайте простежимо, хто більше винен — старше покоління чи молодь.
Голова родини — Омелько Кайдаш. Цей великий трудівник на все життя залишився затурканим, забобонним; Батько поступово втрачає авторитет у синів, а одна з причин — пияцтво. Але ж яке велике горе було в нього? Ніякого! Омелько Кайдаш не хоче стати прикладом для своїх синів. Батько постійно подавав їм уро¬ки егоїзму. Ось приклад. Дорога в село йшла коло Кайдашевого городу. Вона спус¬калася з крутого пагорбка, де часто перекидалися вози, ламалися осі, проте ніхто не брався полагодити дорогу. Кайдаш роздумує: "Як ті люди їздили з такої гори і не розкопали і одколи Семигори стоять". Усі чекають дива, щоб хтось прийшов і розкопав шлях. Навіть Карпо каже: "Як хтось копирсне, то й я копирсну скільки там разів". Егоїзм і бездуховність тут ідуть поруч. Боротьба за власність притупила родинні почуття. Насіння бездуховності дало здорові та міцні паростки в душі не тільки Карпа, а й Лавріна. Обидва брати працьовиті, охоче йдуть на заробітки, щоб завести своє господарство, але нехтують моральними принципами: не поважають матері, не слухають батька, принижують одне одного. їм нічого не варто образити жінку — дружину. У таких умовах не може розквітнути сімейне щастя.
З Лавріна виходить такий самий егоїст, незважаючи на те, що на початку тво¬ру автор змальовує його лагідною та щедрою людиною. Він звикає до сварок, на¬слідуючи старшого брата. Грубість та егоїзм у нього стали помітними не менше, ніж у Карпа.
І не дивно, що в цій родині були такі сини, бо вродитися такими було в кого. Мати — стара Кайдашиха — сварлива і деспотична жінка. "Вона довго терлася коло панів і набралась од них трохи панства", — так напише про неї І. Нечуй-Левицький. Вплив панів зробив з Марусі "осавула" у стосунках з невістками. Вона може знеславити Мотрю, перебільшуючи її провини або просто вигадуючи щось від себе. А Мелашку з самого початку незлюбила, тому що її батьки були бідни¬ми. Ворогуючи з невістками, Кайдашиха щоразу потрапляє і в смішні, і в трагіч¬ні ситуації. Сварки увійшли в її щоденне життя. Отакий приклад мати подавала своїм синам і невісткам. Ми в неї не бачимо ніякої любові до онуків; називаючи їх "злюками" та "вовченятами", горе-бабуся виносить собі вирок — бездуховність має бути покарана. Читачам не жаль Кайдашихи, вони їй не співчувають!
Навколишня дійсність з її законами так чи інакше впливає на людину, формує її світогляд, світобачення, світорозуміння. Тільки сильна натура у змозі не підко¬рятися суворим законам життя. Та, на жаль, таких людей менше. А вони так по¬трібні нам сьогодні!
Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій).
Мазепа
Підпис до фото,
Іван Мазепа на купюрі в 10 гривень. Деякі експерти сумніваються, що це портрет саме Мазепи
Жадоба помсти стократ примножує сили - і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.
У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з'явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.
Козацька держава сприймалася як "брама Європи", порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали "старого" континенту.
У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана - і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.
Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі - усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.
Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача - "Король бо спав уже з годину".
Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.
І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.
Объяснение:
я точно не впевнений якщо неправелно нехай напише хтоь інший