Робинзон Крузо — моряк, оказавшийся в результате кораблекрушения на необитаемом острове в Вест-Индии недалеко от острова Тринидад и сумевший прожить на нем двадцать восемь лет, сначала в полном одиночестве, а затем с дикарем Пятницей, освоить этот остров и завести на нем хозяйство, в котором было все необходимое для жизни.
Рассказывая историю своего пребывания на острове, Р. подробнейшим образом повествует о том, как обустроился его быт: какие вещи и главные инструменты ему удалось с разбившегося корабля, как он поставил себе палатку из парусины и как обнес частоколом свое жилище; как он охотился на диких коз и как впоследствии решил приручить, построил для них загон, научился их доить и делать масло и сыр; как были обнаружены несколько зерен ячменя и риса и какого труда стоило вскопать поле при деревянной лопаты и засеять его этими зернами, как пришлось защищать свой урожай от коз и птиц, как погиб один посев из-за наступления засухи и как он стал наблюдать за сменой сухих и дождливых сезонов, чтобы сеять в нужное время; как учился делать глиняную посуду и обжигать ее; как мастерил себе одежду из козьих шкур, как сушил и запасал дикий виноград, как поймал попугая, приручил его и научил произносить свое имя и т. д. Благодаря необычности обстановки все эти прозаические бытовые действия приобретают интерес увлекательных приключений и даже своего рода поэтичность. Стремясь обеспечить себя всем необходимым для жизни, Р. трудится не покладая рук, и за работой постепенно развеивается то отчаяние, которое охватило его после кораблекрушения. Увидев, что он сможет на острове выжить, он успокаивается, начинает размышлять о своей прежней жизни, находит во многих поворотах своей судьбы перст провидения и обращается к чтению Библии, которую он с корабля. Теперь он считает, что его «заточение» на острове — это божественная кара за все его многочисленные грехи, главный из которых его неповиновение воле родителей, не отпускавших его в плавание, и бегство из родного дома; в то же время он проникается глубокой благодарностью к божественному провидению, которое его от гибели и посылало ему средства к поддержанию жизни. При этом его верования отличаются конкретностью и деловитостью, свойственной его сословию. Оказавшись на острове, он размышляет о своем положении, делит лист бумаги пополам и расписывает его плюсы и минусы по двум графам: «добро» и «зло», сильно напоминающим графы «приход» и «расход» в купеческом гроссбухе. В своем мировосприятии Р. оказывается типичным представителем «среднего сословия» и обнаруживает все его достоинства и недостатки.
Твори великого українського письменника О. Довженка — це живлюща криниця думок, знань, почуттів, барв. Це своєрідний літопис історії українського народу. Окрилений високими ідеалами, закоханий у життя, у велич духу людини —воїна, людини — трудівника, О. Довженко натхненно оспівав поезію і романтику нашої епохи. Про нього написано багато книг, статей, поети йому присвячують вірші, бо, як пише поет І. Гончаренко:
В людських сердець незаймані глибини
своїм він серцем глибоко проник,
співець краси, природи і людини,
душі людської дивний чарівник.
Людина з її душевною красою — це той герой, у якому втілились найвищі Довженкові ідеали краси. У кожному своєму творі з великою любов'ю письменник оспівує людей праці. З особливою силою розкривається ця тема в останніх творах О. Довженка «Зачарована Десна» і «Поема про море», написаних у 1955 році.
«Зачарована Десна» — лебедина пісня письменника. На думку М. Рильського, це задушевна лірична сповідь, до кінця напоєна любов'ю до рідного краю, до його людей. Це справді незвичайний твір. Непростий за своєю по будовою, він поєднує спогади про дитинство і філософські роздуми письменника. З великою любов'ю Довженко пише про свій родовід, про тих юдей, які до революції нічого не мали, а з них, за словами автора, можна було писати портрети апостолів і мислителів.
За жанром це кіноповість. В її сюжеті — мемуарні сторінки, ліричні сповіді, широкі картини сільського життя, чарівні пейзажні малюнки, а також роздуми про народ, про його минуле і майбутнє, про мистецтво і його роль у житті суспільства. Все це подається в двох планах: через сприйняття сільського хлопця Сашка і через філософські роздуми зрілого письменника. В образах батька, матері, діда, прадіда виразно відчутне ставлення до родоводу. Письменник говорить: «Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий».
Захоплено пише автор про чудовий талант косаря дядька Самійла, який так вправно володів косою, що міг би за добрий харч обкосити всю земну кулю.
Прекрасний образ Тихона Бобера, що, йдучи на полювання, забував дома курок від рушниці. А Сашкова баба хіба не трудівниця?! Хоч лайка і лилася з її вуст, як пісня з вуст натхненого поета, проте вона була й справжньою трудівницею, любила землю, прибирала її своїми руками.
Малюючи сільських мешканців, 0. Довженко об'єднує всіх єдиною філософією: коли вилізає щось з землі, посаджене їх руками, то в цьому найбільша радість. Герої «Зачарованої Десни» живуть одним життям з природою, що оточує їх. О. Довженко пише: «Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, той не знає тієї радості і повноти життя». Незабутніми є картини весняної повені, сінокосу. Навіть від опису звичайного городу віє високою красою і поезію. Пейзажі в кіноповісті персоніфікуються. Вони промовляють до читача своїми барвами. Часто передаються через сприйняття дійових осіб і є засобом виявлення душевного стану героїв. Краса природи облагороджує людей праці. Природа, любов до неї й уміння відчути її красу пробуджує в людині творця.
Велике враження справила на мене кіноповість «Зачарована Десна». І особливе враження від того , що все, про що пише Олександр Довженко, — це світ, побачений очима дитини, очима маленького Сашка, людини, не спокушеної життям. Тільки тонкий у почуттях митець — психолог міг так неповторно правдиво передати увесь світ мрій сільського хлопчика.
Робинзон Крузо — моряк, оказавшийся в результате кораблекрушения на необитаемом острове в Вест-Индии недалеко от острова Тринидад и сумевший прожить на нем двадцать восемь лет, сначала в полном одиночестве, а затем с дикарем Пятницей, освоить этот остров и завести на нем хозяйство, в котором было все необходимое для жизни.
Рассказывая историю своего пребывания на острове, Р. подробнейшим образом повествует о том, как обустроился его быт: какие вещи и главные инструменты ему удалось с разбившегося корабля, как он поставил себе палатку из парусины и как обнес частоколом свое жилище; как он охотился на диких коз и как впоследствии решил приручить, построил для них загон, научился их доить и делать масло и сыр; как были обнаружены несколько зерен ячменя и риса и какого труда стоило вскопать поле при деревянной лопаты и засеять его этими зернами, как пришлось защищать свой урожай от коз и птиц, как погиб один посев из-за наступления засухи и как он стал наблюдать за сменой сухих и дождливых сезонов, чтобы сеять в нужное время; как учился делать глиняную посуду и обжигать ее; как мастерил себе одежду из козьих шкур, как сушил и запасал дикий виноград, как поймал попугая, приручил его и научил произносить свое имя и т. д. Благодаря необычности обстановки все эти прозаические бытовые действия приобретают интерес увлекательных приключений и даже своего рода поэтичность. Стремясь обеспечить себя всем необходимым для жизни, Р. трудится не покладая рук, и за работой постепенно развеивается то отчаяние, которое охватило его после кораблекрушения. Увидев, что он сможет на острове выжить, он успокаивается, начинает размышлять о своей прежней жизни, находит во многих поворотах своей судьбы перст провидения и обращается к чтению Библии, которую он с корабля. Теперь он считает, что его «заточение» на острове — это божественная кара за все его многочисленные грехи, главный из которых его неповиновение воле родителей, не отпускавших его в плавание, и бегство из родного дома; в то же время он проникается глубокой благодарностью к божественному провидению, которое его от гибели и посылало ему средства к поддержанию жизни. При этом его верования отличаются конкретностью и деловитостью, свойственной его сословию. Оказавшись на острове, он размышляет о своем положении, делит лист бумаги пополам и расписывает его плюсы и минусы по двум графам: «добро» и «зло», сильно напоминающим графы «приход» и «расход» в купеческом гроссбухе. В своем мировосприятии Р. оказывается типичным представителем «среднего сословия» и обнаруживает все его достоинства и недостатки.
Твори великого українського письменника О. Довженка — це живлюща криниця думок, знань, почуттів, барв. Це своєрідний літопис історії українського народу. Окрилений високими ідеалами, закоханий у життя, у велич духу людини —воїна, людини — трудівника, О. Довженко натхненно оспівав поезію і романтику нашої епохи. Про нього написано багато книг, статей, поети йому присвячують вірші, бо, як пише поет І. Гончаренко:
В людських сердець незаймані глибини
своїм він серцем глибоко проник,
співець краси, природи і людини,
душі людської дивний чарівник.
Людина з її душевною красою — це той герой, у якому втілились найвищі Довженкові ідеали краси. У кожному своєму творі з великою любов'ю письменник оспівує людей праці. З особливою силою розкривається ця тема в останніх творах О. Довженка «Зачарована Десна» і «Поема про море», написаних у 1955 році.
«Зачарована Десна» — лебедина пісня письменника. На думку М. Рильського, це задушевна лірична сповідь, до кінця напоєна любов'ю до рідного краю, до його людей. Це справді незвичайний твір. Непростий за своєю по будовою, він поєднує спогади про дитинство і філософські роздуми письменника. З великою любов'ю Довженко пише про свій родовід, про тих юдей, які до революції нічого не мали, а з них, за словами автора, можна було писати портрети апостолів і мислителів.
За жанром це кіноповість. В її сюжеті — мемуарні сторінки, ліричні сповіді, широкі картини сільського життя, чарівні пейзажні малюнки, а також роздуми про народ, про його минуле і майбутнє, про мистецтво і його роль у житті суспільства. Все це подається в двох планах: через сприйняття сільського хлопця Сашка і через філософські роздуми зрілого письменника. В образах батька, матері, діда, прадіда виразно відчутне ставлення до родоводу. Письменник говорить: «Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий».
Захоплено пише автор про чудовий талант косаря дядька Самійла, який так вправно володів косою, що міг би за добрий харч обкосити всю земну кулю.
Прекрасний образ Тихона Бобера, що, йдучи на полювання, забував дома курок від рушниці. А Сашкова баба хіба не трудівниця?! Хоч лайка і лилася з її вуст, як пісня з вуст натхненого поета, проте вона була й справжньою трудівницею, любила землю, прибирала її своїми руками.
Малюючи сільських мешканців, 0. Довженко об'єднує всіх єдиною філософією: коли вилізає щось з землі, посаджене їх руками, то в цьому найбільша радість. Герої «Зачарованої Десни» живуть одним життям з природою, що оточує їх. О. Довженко пише: «Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смажились на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, той не знає тієї радості і повноти життя». Незабутніми є картини весняної повені, сінокосу. Навіть від опису звичайного городу віє високою красою і поезію. Пейзажі в кіноповісті персоніфікуються. Вони промовляють до читача своїми барвами. Часто передаються через сприйняття дійових осіб і є засобом виявлення душевного стану героїв. Краса природи облагороджує людей праці. Природа, любов до неї й уміння відчути її красу пробуджує в людині творця.
Велике враження справила на мене кіноповість «Зачарована Десна». І особливе враження від того , що все, про що пише Олександр Довженко, — це світ, побачений очима дитини, очима маленького Сашка, людини, не спокушеної життям. Тільки тонкий у почуттях митець — психолог міг так неповторно правдиво передати увесь світ мрій сільського хлопчика.