Образ Лукаша в драмі Лесі Українки реалістичний. І мова, і поведінка, і зовнішній вигляд — все це типові риси поліського хлопця, все це відповідало поліській дійсності. Однак Лукаш і не такий, як усі. Від природи він наділений поетичною душею, музичним хистом. І це відразу відчула й оцінила лісова царівна Мавка. Але, на жаль, Лукаш не відзначається цільним характером, не зумів надовго зберегти свій поетичний порив. Він має співучу душу, але не розуміє, не вміє зберегти скарбів своєї душі. «А що воно таке?» — питає він Мавку про ті скарби. Драматизм образу Лукаша — в його роздвоєності, в його нерозумінні самого себе, в неусвідомлені справжнього щастя, мети життя. Під впливом обставин в'яне цвіт його душі, засмоктує буденщина. Він сам топче дивоцвіти, які розцвіли весною. Роздвоєність натури Лукаша відбилася і в його мові. Спочатку, коли він був під впливом поетичної душі Мавки, своєю красою його мова наближалася до мови Мавки. Звертаючись до коханої, він говорить: «Я вберу тебе, мов королівну, в самоцвіти!» З огрубінням характеру грубішає мова Лукаша: «Ах, дай спокій! Не маю часу... Мати все гризуть за тебе!..» — відповідає він Мавці. Коли ж вона попросила Лукаша заграти на сопілці, він каже: «Ет, не пора мені тепер грати». До Мавки звертається ще й такими словами: «Тепер уже почнеться дорікання». Та дівчина не дорікає коханому, ні в чому не звинувачує його, не шкодує, що покохала саме такого, бо «іншого вона б не покохала». Мавка тільки сумує, що Лукаш «не може своїм життям до себе дорівнятись». За зраду Лукаш тяжко карається — Лісовик перетворив його на вовкулаку. Мавка рятує коханого — і до того приходять прозріння і каяття. Але надто пізно. Він не може повернути втраченої коханої. Від образу Лукаша невіддільна постать його Долі. Це загублена Доля, яка колись супроводжувала щастя юнака. Наче морок по гаю, блукає загублена Доля, шукаючи стежки до минулих днів. Але стежки позамітало снігом, залишився тільки гіркий, хвилюючий спомин. Образ Долі надзвичайно драматичний, він викликає особливий смуток, жаль за втраченим великим щастям, яке ніколи вже не повернеться.
Увесь навчальний рік ми тільки й живемо в.очікуванні літніх канікул, адже це прекрасний час, коли ти на волі, коли немає уроків, а можна гуляти, купатися, їсти морозиво та, взагалі, отримувати користь і задоволення. Одні з таких продуктивних літніх канікул змалював Ярослав Стельмах у повісті «Митькозавр з Юрківки, або Химера лісового озера». Героями твору є два хлопчики-п’ятикласники — Митько й Сергій. Отримавши від «улюбленої ботанічки» завдання зібрати колекцію комах, винахідливі друзі вмовляють батьків відпустити їх на літо до Митькової бабусі в село. Батьки Сергія одразу не погоджуються, бо знають, яка то вибухова сила, ці двоє друзів, але, зрештою, здаються, піддавшись вагомим аргументам про «передчасне старіння наших організмів» та двійки за незібрану колекцію,’що придумав Митько.Спочатку хлопці не виявляють жодної цікавості до збирання усяких комах, до вивчення зоології, бо чим вона може бути краща за ботаніку? Приятелі збираються присвятити час виключно забавкам, як це й годиться п’ятикласникам, що важко працювали весь навчальний рік.Приїхавши до Юрківки, по дорозі до бабусиної хати Митько й Сергій зустрічають велосипедиста Васька — хлопця років чотирнадцяти, що сміється з озброєних сачками друзів. Саме цей велосипедист від нічого робити вирішує пожартувати й налякати приятелів. Випадково побачивши Митька й Сергія на березі озера, Васько таємничо розповідає їм про страшне чудовисько, химеру, що живе в лісовому озері. Оповідь, на перший погляд, підозріла й мало подібна до правди, але цікава до неможливості! Тому Митько й Сергій вирішують все ж таки заночувати біля озера, аби з’ясувати, чи ховається в ньому страшна тварина. Власне, з цього моменту й розпочинаються найцікавіші пригоди друзів, непомітне для них самих надзвичайне захоплення зоологією. Розігруючи п’ятикласників.Васько підкидає різні докази існування озерної химери, ставить на березі річки відбитки лап страшного ненажерливого чудовиська, що з’їло навіть ворону, залишивши лише пір’я.Захопившись відгадкою таємниці лісового озера, хлопці намагаються знайти наукове пояснення феномену, тому ходять до бібліотеки й читають по вісім книжок із зоології на тиждень. Вони старанно вивчають факти, проводять справжнє серйозне дослідження, не шкодуючи нічого, — ні власних сил, ні сну, ні навіть життя невинної курки. Митько вже на основі винайдених доказів і прочитаної літератури робить припущення про виникнення назви села Юрківка, виводячи його значення з назви Юрський період. А чудовисько отримує ім’я на честь новоявлених учених — Митькозавр Стеценка.Митько й Сергій весь час потрапляють у кумедні ситуації, іноді події наближаються до конфлікту, але хлопці ніколи не сваряться, бо ж вони справжні друзі, які мають важливу спільну справу. Тож викручуються зі складних ситуацій завжди разом, неодмінно допомагаючи один одному. Долаючи свій страх перед невідомою твариною, яка, може,; з’їла навіть, людину, залишивши тільки одну сандалю, юні дослідники вперто вартують коло озера.Безперечно, приятелі дуже розчаровані, коли з’ясовується, що ніякого Митькозавра немає, а це просто жарт Васька. Та Митько й Сергій все одно не шкодують, бо вони розуміють, що час не минув марно. Майбутні шестикласники знають уже. стільки, що навіть не снилося Васькові, який гадав, що пошив їх у Дурні. Хлопці переповнені гордістю за свою обізнаність у динозаврах, вони чудово провели час і сповнені сил для нових відкриттів, адже вони найкращі друзі, великі однодумці.
