Письмовый переказ по твору:

Одна з газет розповідала про якогось Мазура, який убив з рушниці трьох лелек. Навіщо вбив? А невідомо ні нам, ні, мабуть, йому самому. Нудно стало, взяв рушницю і стрелив. Тричі. У птахів, які споконвіку вважалися в українських селах недоторканними, священними. Я був ще зовсім малий, а вже знав — лелек зобижати не можна... Існували народні табу, переступати які було годі. Той, хто переступав їх, опинявся у конфлікті з народною мораллю...

Хочу зрозуміти, як мислить і чи взагалі мислить подібна до отого Мазура людина — людина з дуже маленької літери. Ось вона підняла рушницю, націлилася. Чи подумала при цьому —у що стріляє і навіщо? Якщо прокурор порушить судову справу і засідатиме суд, притягнутий до відповідальності, я певен цього, скаже по-дитячому безпорадно: «Я більше не буду...> Можливо, додасть: «А я не подумав...» ГГозіримо: не подумав. Але хіба від цього легше нам, якщо знаємо: людина може підняти рушницю, не подумавши? І ще гірше, якщо подумав, перш ніж стрелити. Стріляв він не в лелеку, стріляв у нашу з вами душу,

Ще на початку шістдесятих років я писав про загрозу егоїзму, егоцентризму. На жаль, я, мабуть, мав рацію. До останнього часу егоїст почувався досить непогано в нашому суспільному кліматі. Переконливі себелюбці, вони плодились, як гриби після дощу. Жили за принципами: добре лише те, що для мене добре. Або: роблю лише те, що хочу. І жодної думки про інтереси суспільства. І жодної думки про завтрашній день: доки живу, оце й моє, а що буде потім, мене не хвилює...

В одному з фантастичних оповідань розповідається про людину, яка випадково вбила метелика і викликала цим через багато тисячоліть великі суспільні катаклізми. Це оповідання і подібні йому застерігають людство: навіть найменші прояви егоїзму, безвідповідальності непередбачені за наслідками в часі й Г хто зна, можливо, стріляли на Дніпропетровщині не в птахів, ЯКИХ, на жаль, навіть закон як слід не охороняє... Що вже казати за безвідповідальних людей, палець яких —ял гашетці не старої рушниці, а ракети? Яка вона загрозлива сьогодні?!

Найкраще про відомого українського письменника григора тютюнника колись сказав його колега по перу борис олійник: : «чесний до прямолінійності, принциповий до жорстокості, від чого сам не раз потерпав. але то все григорів характер, вироблений, зредагований і затверджений життям. безмежно талановитий, він умів словесно, експромтом накидати таку виразну життєву картину, що тільки записуй – і до друку. а працював неквапом, інколи – важко, нещадно правлячи себе, до літератури ставився з священною шанобою, з цнотливою ніжністю, як до матері…».твори григора тютюнника являють собою яскраві замальовки з життя, які сповнені гостротою і яскравою образністю. скоріш за все, жанр оповідання письменник обрав тому, що ці коротенькі за формою твори дуже схожі на поезії. в них, як і в віршах, виважене кожне слово і немає нічого зайвого. в оповіданнях, як і в поезіях, все встановлено на свої місця, і це до кінця твору зберігає певний ритм. саме цей жанр найбільш відповідав і характеру г. тютюнника, який усе життя був вимогливим не тільки до інших, а в першу чергу – до себе, постійно підтримував інтенсивність думки і самодисципліну, завжди був зосередженим та зібраним. мабуть, саме завдяки цьому в коротких новелах письменнику вдавалося повно і багатогранно розкривати внутрішній світ їх героїв.

Диакон лев из калоэ о святославе: „показался и сфендослав, приплывший по реке на скифской ладье; он сидел на веслах и греб вместе с его приближенными, ничем не отличаясь от них. вот какова была его наружность: умеренного роста, не слишком высокого и не низкого, с мохнатыми бровями и светло-синими глазами, курносый, безбородый, с густыми, чрезмерно длинными волосами над верхней губой. голова у него была совершенно голая, но с одной стороны ее свисал клок волос – признак знатности рода; крепкий затылок, широкая грудь и все другие части тела вполне соразмерные, но выглядел он угрюмым и диким. в одно ухо у него была вдета золотая серьга: она была украшена карбункулом, обрамленным двумя жемчужинами. одеяние его было белым и отличалось от одежды его приближенных только чистотой” [лев диакон 1988. с. 82].истинная параллель причёски великого князя киевского святослава должна выглядеть так. полностью бритая голова, длинная прядь на макушке, свободно свисающая, не завязанная в узел, не заплетенная в косу. вислые усы, густые и длинные. в идеале всё это должно дополняться серьгой в ухе. только в одном.  мои данные о временном, территориальном и общественном распространении чуба-оселедца, усов и кульчика (серьги) с мотивацией пока что такие: 10. столетие – чуб, усы, золотая сережка – великий князь (киев, новгород, киев, тмуторокань, переяславец) – признак знатности рода; 12. столетие – чуб, усы, сережки – несколько русинов, очевидно, высшей прослойки на византийской мозаике; 12. столетие – серебряные сережки и шейные гривны – бояре (мическ); 13. столетие – чубы на бритых головах над левым ухом – все благородные жители (тмуторокань) – знак благородства.14. столетие – сережка – великий князь (москва).14. столетие – чубы на бритых головах – бояре (молдавия)  16. столетие и позже – чуб, усы, серьги – казаки, то есть православная украинская аристократия (запорожская сечь) – признак рыцарства, принадлежности к товариществу, отличия от раскольников.по бритой голове узнавали славян. моравы брили головы и бороды. у знатного чеха эпохи язычества на голове был чуб. у последнего представителя родовой знати на польском престоле, смененного династией простолюдинов, вся голова была голой, за исключением одной длинной пряди волос на верхушке. такие же прически носят князья на миниатюрах западнославянских рукописей. ношение чубов засвидетельствовано у воинственного племени лютичей. когда лютичи, очевидно, знатные, приносили клятву, они отрезали пучок конечных волос от оселедца, а может, и весь чуб, и смешивали с травою. оселедцы также носили хорваты-морлаки, люто ненавидящие ислам, и боснийцы, у которых вообще сохранилось много славянских языческих обычаев и верований.***напрашиваются выводы. во-первых, между прической святослава и казачьими чубами существует преемственность. во-вторых, не только святослав в силу какого-то своего экзотического происхождения носил такую прическу, но и все знатные мужчины , правящего в тмуторокани происхождения. в-третьих, прослеживается одинаковая мотивация этой причёски на протяжении веков. одна и та же в разные периоды. сомнительно, чтобы русины регулярно, каждое столетие подряд совершали её заимствование, отправляясь за этим к какому-то соседнему народу.