ответьте на вопросы по тексту гуси лебеди летять 1. якi ключi вiд сонця? 2.чому так поважно ставились до плуготорiв? 3.чому мама михайлика не пускала його до школы ,i як вони вирiшили цю проблему? 4.чому поп дав сложную книгу михайлику?
Спочатку, коли тільки лиш дочитаєш твір, здається, що Дон Кіхот бідний безумець, що потонув у вирі власних мрій. Чоловік в 50 років раптово втрачає глузд і вирішує, що він ніхто інший, як лицар! Звучить абсурдно, але роман Мігеля де Сервантеса показує нам саме цю картину. Хоча може тут все значно глибше?
Дон Кіхот – збіднілий ідальго, який, начитавшись лицарських романів, схибнувся і став думати, що він і є лицар і віднині мусить здійснювати славні подвиги в ім’я своєї дами серця – Дульсінеї Тобоської. Дон Кіхот покинув реальний світ і занурився у світ власних фантазій. Чому він це зробив? Звичайно ж тому, що його не влаштовувало його власне життя. Проміняти бідну реальність на багату уяву – хіба в наш час не можна зустріти чимало таких прикладів? А Дон Кіхот, можливо, був одним з перших, хто наважився на таку “сміливість”. Тим не менш, він хотів робити добро іншим людям, а не тільки собі. І дарма, що часом це виглядало смішно і безглуздо, головне – його світлі помисли. Тож постає питанням чи справді Дон Кіхот безумець чи він просто мрійник, якого не задовольняли реалії його життя? Я думаю, що другий варіант і є відповіддю на запитання.
Чи є в сучасному світі такі самі Дон Кіхоти? Звичайно є. Сучасний світ дуже багатогранний. Часто він може видатись дуже складним і тому людині легше поселитися в своєму вигаданому світі, ніж жити в реальному. Боротися за добро здається дуже важкою справою, тому краще звершувати ці справи в своєму маленькому світі, де все видається набагато легшим і простішим. Мрійники Дон Кіхоти живуть на всіх континентах і є різними за віком: підлітки, дорослі і навіть люди похилого віку. Так легше, так краще, так простіше. Але чи не краще наважитись жити в реальному світі? Скинути з себе полуду донкіхотства і робити щось хороше для себе і своїх ближніх тут і зараз, а не лише в своїх фантазіях? Я вважаю, що реальність краще, ніж будь-які мрії. А людям-Дон Кіхотам я можу лише дати пораду – насмільтесь покинути свій фантастичний притулок і ви побачите наскільки прекрасне реальне життя!
«Світ який — мереживо казкове!..» Від неї віє юнацьким максималізмом, життєствердною енергією. Автор передає почуття ліричного героя, який відчуває потребу в коханні і добрі, тому просить у долі:
Дай мені любові,
дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе..
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам.
Юнак очікує від життя дива, приходу справжніх почуттів, про які мріяв в «юнацьких несміливих снах». Очевидно, таки прийшло до ліричного героя перше кохання. Інколи, засліплений сильним почуттям, не помічаєш недоліків милої серцю людини; але може настати час руйнування «рожевих ілюзій». І саме тоді перевіряється глибина, щирість кохання. Кохання — не лише повсякденні радощі, воно інколи несе і муки, і страждання, бо буває нерозділеним, болючим, зрадливим. Письменник, мабуть, відчув на собі, тому і з’явилися вірші «Люсі», «Ти байдужа, як мертве місто», «Є в коханні і будні, і свята…». В останній поезії поет розкриває буденні і святкові дні любові, як буває непросто молодим людям порозумітися, знайти спільну стежину в житті, гармонію , почуттях…
Але, що б там не було, треба чекати на єдину, велику, вірну любов — вона до неї неодмінно прийде. Втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатний відрізнити важливо го від мізерного.
Василь Симоненко закликає бути життєрадісними, любити свою батьківщину, народ, пробуджувати в людині прекрасні почуття. Власне таким і був поет, прожив лише двадцять дев’ять років, пізнав радощі кохання і був до безтями закоханий у життя!
Спочатку, коли тільки лиш дочитаєш твір, здається, що Дон Кіхот бідний безумець, що потонув у вирі власних мрій. Чоловік в 50 років раптово втрачає глузд і вирішує, що він ніхто інший, як лицар! Звучить абсурдно, але роман Мігеля де Сервантеса показує нам саме цю картину. Хоча може тут все значно глибше?
Дон Кіхот – збіднілий ідальго, який, начитавшись лицарських романів, схибнувся і став думати, що він і є лицар і віднині мусить здійснювати славні подвиги в ім’я своєї дами серця – Дульсінеї Тобоської. Дон Кіхот покинув реальний світ і занурився у світ власних фантазій. Чому він це зробив? Звичайно ж тому, що його не влаштовувало його власне життя. Проміняти бідну реальність на багату уяву – хіба в наш час не можна зустріти чимало таких прикладів? А Дон Кіхот, можливо, був одним з перших, хто наважився на таку “сміливість”. Тим не менш, він хотів робити добро іншим людям, а не тільки собі. І дарма, що часом це виглядало смішно і безглуздо, головне – його світлі помисли. Тож постає питанням чи справді Дон Кіхот безумець чи він просто мрійник, якого не задовольняли реалії його життя? Я думаю, що другий варіант і є відповіддю на запитання.
Чи є в сучасному світі такі самі Дон Кіхоти? Звичайно є. Сучасний світ дуже багатогранний. Часто він може видатись дуже складним і тому людині легше поселитися в своєму вигаданому світі, ніж жити в реальному. Боротися за добро здається дуже важкою справою, тому краще звершувати ці справи в своєму маленькому світі, де все видається набагато легшим і простішим. Мрійники Дон Кіхоти живуть на всіх континентах і є різними за віком: підлітки, дорослі і навіть люди похилого віку. Так легше, так краще, так простіше. Але чи не краще наважитись жити в реальному світі? Скинути з себе полуду донкіхотства і робити щось хороше для себе і своїх ближніх тут і зараз, а не лише в своїх фантазіях? Я вважаю, що реальність краще, ніж будь-які мрії. А людям-Дон Кіхотам я можу лише дати пораду – насмільтесь покинути свій фантастичний притулок і ви побачите наскільки прекрасне реальне життя!
«Світ який — мереживо казкове!..» Від неї віє юнацьким максималізмом, життєствердною енергією. Автор передає почуття ліричного героя, який відчуває потребу в коханні і добрі, тому просить у долі:
Дай мені любові,
дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе..
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам.
Юнак очікує від життя дива, приходу справжніх почуттів, про які мріяв в «юнацьких несміливих снах». Очевидно, таки прийшло до ліричного героя перше кохання. Інколи, засліплений сильним почуттям, не помічаєш недоліків милої серцю людини; але може настати час руйнування «рожевих ілюзій». І саме тоді перевіряється глибина, щирість кохання. Кохання — не лише повсякденні радощі, воно інколи несе і муки, і страждання, бо буває нерозділеним, болючим, зрадливим. Письменник, мабуть, відчув на собі, тому і з’явилися вірші «Люсі», «Ти байдужа, як мертве місто», «Є в коханні і будні, і свята…». В останній поезії поет розкриває буденні і святкові дні любові, як буває непросто молодим людям порозумітися, знайти спільну стежину в житті, гармонію , почуттях…
Але, що б там не було, треба чекати на єдину, велику, вірну любов — вона до неї неодмінно прийде. Втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатний відрізнити важливо го від мізерного.
Василь Симоненко закликає бути життєрадісними, любити свою батьківщину, народ, пробуджувати в людині прекрасні почуття. Власне таким і був поет, прожив лише двадцять дев’ять років, пізнав радощі кохання і був до безтями закоханий у життя!
Объяснение: