Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили

Зробити характеристику героїв

Вуйко Микульця

Міха Голий

Фікса

Миколайчик

Бенцик

Аделії Бухенбах

Пандорський

Мілка

Піня ТЬ ДЯКУЮ

«Злочин і кара» — один із найскладніших творів світової літератури. У своєму романі Федір Михайлович Достоєвський зобразив життя російського суспільства середини XIX століття з його убозтвом, безправністю, гнобленням і розбещенням особистості, що задихається через усвідомлення свого безсилля і тому бунтує. Письменник розповів нам про героя, «що взяв у душу свою всі болі і рани часу». Розуміння Достоєвським сутності мистецтва було причиною створення особливих форм реалістичної творчості. Твори Достоєвського - свідоцтво того, що він поєднував у собі як митець силу геніального психолога, інтелектуальну глибину мислителя та пристрасність публіциста. У творах письменника реалістичні сцени страждань поєднуються з філософською символікою, публіцистичні газетні факти - з фантастикою, логічні абстраговані категорії - з інтуїтивістськими елементами, Достоєвський збагатив жанр реалістичного роману XIX століття новими художніми особливостями. Улюблений метод письменника - зібрати велику кількість своїх героїв в одне місце та змусити розкриватися їх образи у зіткненні почуттів та ідей, ніби без втручання автора-оповідача. Романам Достоєвського був властивий поліфонізм як метод художнього мислення. При цьому досягалось, з одного боку, відчуття численності співбесідників, з іншого - окремість кожного голосу, що вів свою тему самостійно, майже рівноправно з голосом автора. У межах злочинно-авантюрного сюжету поставали глибинні ідеологічні, соціально-філософські проблеми. Самі злочинні сюжети романів Достоєвського несли не просто інформативну функцію, але й, втілюючи об'єктивні закони тогочасного суспільства, відображали художню концепцію Достоєвського, його світогляд. Злочин, як крайній ступінь порушення суспільних норм, відображав трагічну сутність дійсності та соціальні протиріччя. Характери героїв розкривалися Переважно у найгостріші моменти, коли все накопичене ними у попередньому житті раптом виливалося у екстраординарний вчинок. Неочікувані, навіть не виправдані спочатку дії персонажів письменник мотивує глибоко прихованими психологічними причинами, наявністю у людській натурі різнобічних взаємовиключних потягів та пристрастей. Незвична динамічність композиції, відчуття катастрофічності того, що діється, драматична напруженість у розвитку конфліктів, експресивність написання виявилися вражаючим художнім відкриттям, що чудово слугувало меті відображення найскладніших морально-психологічних та соціально-філософських проблем. Достоєвський зумів передати у художніх образах не тільки потік подій, людських доль, духовну боротьбу, але і трагічні конфлікти у духовному житті суспільства. У своїх інтелектуальних романах Достоєвський майстерно малював найгостріші поєдинки думок, трагічних зіткнень ідей та світоглядів. Улюблена письменником форма сповіді героїв, що проявлялася у діалозі з духовним противником, досягала нещадної відвертості, виявляла трагічну діалектику глибинних почуттів та думок персонажів. 
Творам Достоєвського, написаним у жанрі роману, найменш властива епічно спокійна манера оповіді. Їм притаманна гострота чисто драматичних жанрів та багатство художніх образів. 

Думаю, що багато кому приємно дивитися на симпатичне дівоче обличчя з обкладинки глянсового журналу, на милу дитину, на елегантного чоловіка. Ми милуємося красивими людьми. А Антуан де Сент-Екзюпері у своїй знаменитій казці «Маленький принц» сказав: «Найголовніше — те, чого очима не побачиш». 
     Що це — «те»? Що є найголовнішим у нас, чого ми не бачимо? Душу? Вихопіть, щира краса людини насправді непомітна. Але якось же вона виявляється... В милосерді, чуйності, здатності любити... Згадаємо добре чудовисько з казки «Червоненька квіточка», якого Настенька покохала саме за красу душі. Згадаємо дзвонаря Квазімодо з «Собору Паризької Богоматері» Гюго, під потворною зовнішністю якого виявилися світлі почуття. Але ж некрасивим і інвалідам набагато важче зберегти щиросердечну красу, аніж звичайним людям. Саме обділені Богом фізично, вони нерідко бувають озлоблені на увесь світ. Якою ж силою душі треба володіти, щоб не образитися за таких обставин на всіх? 
     Одного разу я прочитала в якійсь газеті історію дівчини, прикутої до інвалідного крісла. Ця дівчина вийшла заміж і, за її словами, зовсім щаслива. Бабусі на лавочці біля під'їзду, звичайно, розпускали плітки: «Дівчисько-то — інвалід, В тут раптом — весілля! Ну яка дружина з каліки?» Не знали бабусі, що дівчина ця — не звичайна, а «чудова» — так називає її чоловік. Не знали вони й іншого: у молодої подружньої пари багато друзів, які приходять до їхнього будинку, щоб поспілкуватися із завжди веселою і привітною господинею. І для них не існує інвалідного крісла, вони його просто не помічають... 
     Краса внутрішня непомітна, вона виявляється в усіх учинках людини, — у її душі. Це гармонія із самим собою та навколишнім світом. Вона руйнує стіну нерозуміння, зла, ненависті. Вона зігріває всіх, хто знаходиться поруч з людиною, яка її випромінює. Чи знає хто-небудь, звідкіля береться ця душевна краса? І звідкіля береться душевне каліцтво? Мені здається, що все це дано понад силу. Шкода тільки, що людей, красивих щирою красою, так мало. Але вони є, і це вселяє оптимізм. Напевно, той, хто не оцінить цю красу, не оцінить уже нічого в людині, навіть привабливу зовнішність... 
     І я впевнена, що щира душевна краса — це та сама краса, що врятує світ.