Багато славних сторінок має історія України. Ця земля колись була уособленням волі. Кріпаки XIX сторіччя ще пам'ятали про те, що предки їх були козаками, які не визнавали над собою жодної влади, нав'язуваної силою. Вони самі обирали собі гетьманів та отаманів серед тих, хто на їх думку був цього достойний. А слава про козацькі походи йшла далеко за межі українських земель.
Шевченко, якому боляче було дивитися на своїх земляків, що гнулися у панському ярмі, намагається збудити свідомість українців і звертає свій погляд до тих часів, коли
...в Україні запорожці вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю.
На жаль, єдиною згадкою про ці події зараз є тільки високі могили, у яких спочивають козацькі тіла. Можливо, одна з них і належить запорозькому отаману Іванові Підкові. Шевченко не дотримується у своєму творі історичної правди, бо відомостей про участь Підкови у морських козацьких походах немає. А сам він, хоч і був на Запорожжі, але потім став молдавським господарем і керівником визвольної боротьби проти турецько-татарських загарбників і молдавських феодалів у XVII сторіччі. Але для поета важливо відтворити у творі образ запорозького отамана, а його ім'я та реальне існування не так і важливі.
Козаки, що вибиралися у далекі походи по Чорному морю, безстрашно боролися як із турками, так і з морською стихією, бо "синє море звірюкою то стогне, то виє". Мужності і завзяття їм додавало і те, що поруч з ними був їхній отаман, якого вони обирали самі, а це означає, що вони повністю довіряли цій людині, могли довірити їй своє життя. Їм і не важливо, куди їхати, бо Підкова (їх отаман) "веде, куди знає". Вони, не задумуючись, навіть змінюють свій маршрут, бо отаман вирішив їхати не до Синопу, а у Цар-град. Цікаво, як Підкова віддає свої розпорядження: досить йому тільки підняти свою шапку, як усі човни зупинилися, щоб вислухати свого "батька отамана", як вони його називають.
І як же їм не вірити своєму отаманові, якщо він є уособленням спокою і розважливості, у той час, як море навколо човнів кипить і реве. Дивлячись на те, як батько спокійно курить люльку, походжаючи вздовж байдака, козаки і собі спокійні і байдужі до бурі.
Отаких отаманів потрібно нашому народові: спокійних, мудрих, досвідчених, що вели б українців до певної мети, а вони довірливо йшли б за ними, бо знали, що їх батько не зрадить і не помилиться. Але, на жаль, онуки козаків не тільки забувають про ті давні, славні часи, коли були господарями на своїй землі, а й не мають гідних керівників. Нагадуючи про це, Шевченко прагне збудити свідомість людей: можливо, серед них і знайдуться ті, що зможуть організувати народ.
Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).
Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».
Шевченко, якому боляче було дивитися на своїх земляків, що гнулися у панському ярмі, намагається збудити свідомість українців і звертає свій погляд до тих часів, коли
...в Україні запорожці вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю.
На жаль, єдиною згадкою про ці події зараз є тільки високі могили, у яких спочивають козацькі тіла. Можливо, одна з них і належить запорозькому отаману Іванові Підкові. Шевченко не дотримується у своєму творі історичної правди, бо відомостей про участь Підкови у морських козацьких походах немає. А сам він, хоч і був на Запорожжі, але потім став молдавським господарем і керівником визвольної боротьби проти турецько-татарських загарбників і молдавських феодалів у XVII сторіччі. Але для поета важливо відтворити у творі образ запорозького отамана, а його ім'я та реальне існування не так і важливі.
Козаки, що вибиралися у далекі походи по Чорному морю, безстрашно боролися як із турками, так і з морською стихією, бо "синє море звірюкою то стогне, то виє". Мужності і завзяття їм додавало і те, що поруч з ними був їхній отаман, якого вони обирали самі, а це означає, що вони повністю довіряли цій людині, могли довірити їй своє життя. Їм і не важливо, куди їхати, бо Підкова (їх отаман) "веде, куди знає". Вони, не задумуючись, навіть змінюють свій маршрут, бо отаман вирішив їхати не до Синопу, а у Цар-град. Цікаво, як Підкова віддає свої розпорядження: досить йому тільки підняти свою шапку, як усі човни зупинилися, щоб вислухати свого "батька отамана", як вони його називають.
І як же їм не вірити своєму отаманові, якщо він є уособленням спокою і розважливості, у той час, як море навколо човнів кипить і реве. Дивлячись на те, як батько спокійно курить люльку, походжаючи вздовж байдака, козаки і собі спокійні і байдужі до бурі.
Отаких отаманів потрібно нашому народові: спокійних, мудрих, досвідчених, що вели б українців до певної мети, а вони довірливо йшли б за ними, бо знали, що їх батько не зрадить і не помилиться. Але, на жаль, онуки козаків не тільки забувають про ті давні, славні часи, коли були господарями на своїй землі, а й не мають гідних керівників. Нагадуючи про це, Шевченко прагне збудити свідомість людей: можливо, серед них і знайдуться ті, що зможуть організувати народ.
Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).
Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».