Напевне, в Україні не знайдеться жодної людини, яка у своєму житті хоча б раз не перегорнула сторінок "Кобзаря" Тараса Шевченка. Творчість цього поета можна не любити, можна критикувати, можна ставитися до неї із великою любов'ю... У будь-якому випадку байдужим вона не залишає нікого.
У чому ж феномен нашого великого митця? Чому і сьогодні, майже через півтора століття після його смерті, твори, написані Великим Кобзарем, хвилюють, навчають, тривожать душі?
Син кріпака, сирота змалку, талановитий юнак, що не має змоги розвинути свій талант художника... Про ці факти з життя Тараса Григоровича ми знаємо давно. Повторюємо їх як завчену раз і назавжди інформацію, анітрохи не замислюючись над їх справжньою сутністю: яку ж силу духу слід мати, щоб у таких умовах не зламатися, не збайдужіти душею, не зчерствіти серцем, а все думати і піклуватися про свій народ?
Знаємо і те, що Шевченкові не судилося спокійного життя до останніх днів, до останнього подиху. Знаємо, що більше десяти років провів він на засланні, переносячи щоденну муштру у солдатській .казармі, потерпаючи від важких хвороб. Але, як не дивно, не звертаємо уваги на один промовистий факт, що, здається, лежить на поверхні. Маю на увазі зовнішність нашого поета. Ми змалечку звикли до портретів похмурого дідуся у хутряній шапці та з густими вусами. Змалечку знаємо, що то — "дідусь Шевченко". А чи замислювався хтось: а скільки ж років тому дідусеві? Тарас Шевченко помер у 47 років, отже, на тих славнозвісних портретах йому років 44—46 (зараз не настільки важливо встановити точну дату написання того портрета, бо ми говоримо дещо про інше). Так чому ж чоловік у розквіті своїх сил виглядає, як старенький дідусь? Відповідь, безперечно, теж проста: винні все ті ж роки кріпацтва, заслання, солдатчини, винні хвороби. І незважаючи на все це, Шевченко передусім піклувався про свій нещасний гнаний народ, про свою безталанну Україну.
Дивіться також
Саме завдяки своєму народному характеру твори Великого Кобзаря і сьогодні живуть серед нас. І сьогодні є напрочуд актуальними. Думається, знайдуться люди, які посміхнуться після цих слів. Яка, мовляв, актуальність, якщо минуло 150 років, якщо кріпацтво давно скасовано, якщо Україна вже більше десятиліття є вільною країною?! Але я твердо повторю: твори Тараса Шевченка є актуальними і сьогодні.
Згадаймо його славнозвісне: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі — чужі люде, роблять лихо з вами". Не думайте, що поет постає тут "росіяноненависником", адже москаль для нього — не синонім росіянина, а солдат московської армії. І застерігає він тут тих дівчат, які довірливо віддаються першому коханню, ламаючи тим своє життя назавжди. Скажете, що жінка у XIX і XXI столітті має абсолютно різний статус, різні можливості, і ваша сучасниця може з гідністю вийти з ситуації, яка поставила б у глухий кут дівчину XIX століття? Не сперечаюся, однак трагедія обманутої жінки і сьогодні викликає співчуття, тому багатьом дівчатам варто прислухатися до застережень поета.
А вічна тема материнської любові? Невже хтось байдужно прочитає рядки про неї?
У нашім раї на землі
Нікого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим —
читаємо у вірші Т. Шевченка. Скільки стоятиме світ, стільки будуть поети славити красу матері, славити її віддану жертовну любов до дитини. І Марія, наймичка, "слєпая" завжди будуть викликати у людей пошану і співчуття.
А тепер звернемося до громадянських мотивів творчості поета.
Нема на світі України,
Немає кращого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати кращого добра,
Добра святого —
дорікає Шевченко своїм землякам. А наші сучасники також нерідко шукають "кращого добра" по закордонах, розпродаючи при цьому Україну по шматках. І до сьогодні не знають своїх коренів, і погоджуються з тим, що ми — "моголи або слов'яни" — байдуже, —?би був прибуток. І тому й досі повторюємо за поетом сповнені болю й гіркоти слова:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти ,
Її розпинають. ,
А поема "Кавказ", на жаль, ще довго не втратить своєї актуальності. Вона була написана у 1845 році, коли царська Росія вела на Кавказі загарбницьку війну. Минуло багато-багато десятиліть — і що ми бачимо?
А поки що течуть ріки,
Кривавії ріки!
Війна в Чечні болем відгукується в серцях не лише мільйонів росіян, а і всіх тих, хто співчуває людському горю, людським нещастям. І течуть, течуть криваві ріки в горах Кавказу...
Чи переконалися ви в тому, що твори Тараса Шевченка органічно вписуються у сучасне життя? Отож давайте частіше звертатися до "Кобзаря", шукаючи в ньому відповіді на болючі питання сучасності, адже недаремно закликав поет:
Учітесь, читайте
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь...
А що може бути найбільш "своїм", найбільш близьким, як не творчий спадок невмирущого Кобзаря?
(Григiр Тютюнник “Климко”) Мир та злагода. Щось повiльне, тепле, м’яке, затишне. Щира усмiшка, дзвiнкий смiх. Впевненiсть у чомусь, у наступному днi, наприклад. Що буде все добре, буде, де жити, що ïсти, у що одягатись. Буде освiта, чесна робота, щасливе життя.А як щодо асоцiацiй на поняття “вiйна” та “злиднi”? Жорстоке, холодне, стрiмке, бурхливе. Питання про завтрашнiй день, взагалi про життя, невпевненiсть у всьому. Турботи, незгоди, муки, плач, ридання… Вiйна i мир. Свiтло та темрява. Пiсля довгого часу, проведеного у свiтлi, у несподiванiй темрявi ми не побачимо нiчого, крiм густого мороку. Пiсля рокiв миру чи можна повiрити у реальнiсть жаху? Страшних подiй, якi вiдбулись i якi ще стануться. Мiльйони життiв скалiчено, зруйновано так, що не вiдбудувати i не повернути. У оповiданнi “Климко” Григора Тютюнника вiдтворена гра долi хлопчака. Доля на те i доля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт, страшний i неочiкуваний, пiд назвою вiйна. Маленька людина потрапляє у вир подiй Ї смертi та мук. Вiн захоплює ïï, захлестує невеликий, але затишний човен iснування. Ще ранiше Климко втратив батькiв, але не був самотнiм: дядько, шкiльнi друзi, сусiди Ї усi опiкувались ним. I вiн допомагав дядьковi, був надiйним товаришем, бiльше слухав, анiж говорив, але до нього тягнулись iншi дiти. Мрiяв носити такого ж картуза з молоточками i вриватися у нiч на потязi, як дядько. Нетерпляче чекав, коли той повернеться увечерi з гостинцем. Нехай не таке багате, але все ж мiцне щастя, Ї та сильна хвиля збила його, зiм’яла, здавила жужмом. Це не було стрiмко. Здавалось, сам час зупинився i тиша дзвенить у вухах.Климко, який завжди жив тiльки на станцiï, спершу бачить змiни тiльки у тому, що оточує його. Дзвiнка, незносима тиша, похмурi, стурбованi обличчя. Вагони потягiв навантаженi важкою бойовою технiкою. Незвично i страшно. I ще настрiй природи. Здається, вiн змiнився. Матiнка, вона тихо плаче осiннiми дощами, схлипує холодним пронизливим вiтром. Темнi, слiпi подiï чергуються iз спалахами випадкiв Ї аварiй, боïв, знищень. Як чорний кадр серед сiро-жовтоï засвiченоï фотоплiвки Ї аварiя паровозу, на якому ïхав дядько. Смерть єдиноï рiдноï людини, знищення окупантами житлаЇ одного цього вже вистачить для того, щоб людина, позбавлена пiдтримки, любовi, мiсця, зламалась. А дитина? Чи може вона витримати всi цi випробування?Але Климко виявляється сильнiшим за вiйну, за цю винищувальну машину. Хлопець, який вже нi вiд чого не залежить, виявляє самостiйнiсть, винахiдливiсть iЇ що найголовнiше Ї наполегливiсть. Вiн вперто намагається вижити, вперто крокує вперед по тернистих шляхах свого розiрваного дитинства. Знаходить своïх шкiльних друзiв та улюблену вчительку. Дiти захищають ïï, нехай у дитячий б, вiд дорослих: вiйна, як кожна екстремальна ситуацiя, зриває маски, Ї хтось втратив совiсть i намагається нажитися на чужому нещастi. Iнших спiльне горе єднає, допомагає бути витривалiшими. I хлопцям майже вдається вiдновити затишок задля маленькоï дiвчинки Ї Оленьки, вони єдинi у своєму бажаннi добра i щастя. Але вiйна не зупиняється, нема чого ïсти Ї i щоб хоч якось про-i жити, а краще сказати, пережити, Климко, почувши, що у Слов’янську багато солi, вирушає туди. Ледве ступаючи замерзлими босими ногами по осiннiй дорозi, маючи з ïжi лише червивi сухарi, Ї на дружину аптекаря навiть горе вiйни не вплинуло, Ї майже втрачаючи свiдомiсть вiд голоду, Климко вирушає назустрiч вiйнi i далекому мiсту. Його долонi вiдкритi, вiн показує ïх зустрiчному солдатовi: “Не потрiбно мене боятись, я не маю зброï”. Так, вiн вiдмовився вiд пропозицiï Зульфата взяти кинджал, адже йому потрiбна була лише сiль, щоб вижити. Климко досягає мети. Селища, якi проходить хлопчик, окупованi, в них панує iнша, встановлена загарбниками, влада. Спiввiтчизники j стали полiцаями i чинять свавiлля. Хлопець не може залишатись стороннiм гачем, тому намагається хоч якось, за своïми силами, I допомагати. Вiддає грошi нужденнiй жiнцi. I свiт стає привiтним: вiн j знайомиться з земляком, чобiтником-iнвалiдом, який втратив ноги, ] працюючи у шахтi, з дiвчиною, яка прямує до матерi Ї i рятує ïï вiд окупантiв. Доля не могла залишатись байдужою. Добрих людей, виходить, немало: тiтка Марина бере хлопця з собою, щоб дати солi.Ще одне випробування, ще одна перешкода на шляху людей
Напевне, в Україні не знайдеться жодної людини, яка у своєму житті хоча б раз не перегорнула сторінок "Кобзаря" Тараса Шевченка. Творчість цього поета можна не любити, можна критикувати, можна ставитися до неї із великою любов'ю... У будь-якому випадку байдужим вона не залишає нікого.
У чому ж феномен нашого великого митця? Чому і сьогодні, майже через півтора століття після його смерті, твори, написані Великим Кобзарем, хвилюють, навчають, тривожать душі?
Син кріпака, сирота змалку, талановитий юнак, що не має змоги розвинути свій талант художника... Про ці факти з життя Тараса Григоровича ми знаємо давно. Повторюємо їх як завчену раз і назавжди інформацію, анітрохи не замислюючись над їх справжньою сутністю: яку ж силу духу слід мати, щоб у таких умовах не зламатися, не збайдужіти душею, не зчерствіти серцем, а все думати і піклуватися про свій народ?
Знаємо і те, що Шевченкові не судилося спокійного життя до останніх днів, до останнього подиху. Знаємо, що більше десяти років провів він на засланні, переносячи щоденну муштру у солдатській .казармі, потерпаючи від важких хвороб. Але, як не дивно, не звертаємо уваги на один промовистий факт, що, здається, лежить на поверхні. Маю на увазі зовнішність нашого поета. Ми змалечку звикли до портретів похмурого дідуся у хутряній шапці та з густими вусами. Змалечку знаємо, що то — "дідусь Шевченко". А чи замислювався хтось: а скільки ж років тому дідусеві? Тарас Шевченко помер у 47 років, отже, на тих славнозвісних портретах йому років 44—46 (зараз не настільки важливо встановити точну дату написання того портрета, бо ми говоримо дещо про інше). Так чому ж чоловік у розквіті своїх сил виглядає, як старенький дідусь? Відповідь, безперечно, теж проста: винні все ті ж роки кріпацтва, заслання, солдатчини, винні хвороби. І незважаючи на все це, Шевченко передусім піклувався про свій нещасний гнаний народ, про свою безталанну Україну.
Дивіться також
Саме завдяки своєму народному характеру твори Великого Кобзаря і сьогодні живуть серед нас. І сьогодні є напрочуд актуальними. Думається, знайдуться люди, які посміхнуться після цих слів. Яка, мовляв, актуальність, якщо минуло 150 років, якщо кріпацтво давно скасовано, якщо Україна вже більше десятиліття є вільною країною?! Але я твердо повторю: твори Тараса Шевченка є актуальними і сьогодні.
Згадаймо його славнозвісне: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі — чужі люде, роблять лихо з вами". Не думайте, що поет постає тут "росіяноненависником", адже москаль для нього — не синонім росіянина, а солдат московської армії. І застерігає він тут тих дівчат, які довірливо віддаються першому коханню, ламаючи тим своє життя назавжди. Скажете, що жінка у XIX і XXI столітті має абсолютно різний статус, різні можливості, і ваша сучасниця може з гідністю вийти з ситуації, яка поставила б у глухий кут дівчину XIX століття? Не сперечаюся, однак трагедія обманутої жінки і сьогодні викликає співчуття, тому багатьом дівчатам варто прислухатися до застережень поета.
А вічна тема материнської любові? Невже хтось байдужно прочитає рядки про неї?
У нашім раї на землі
Нікого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим —
читаємо у вірші Т. Шевченка. Скільки стоятиме світ, стільки будуть поети славити красу матері, славити її віддану жертовну любов до дитини. І Марія, наймичка, "слєпая" завжди будуть викликати у людей пошану і співчуття.
А тепер звернемося до громадянських мотивів творчості поета.
Нема на світі України,
Немає кращого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати кращого добра,
Добра святого —
дорікає Шевченко своїм землякам. А наші сучасники також нерідко шукають "кращого добра" по закордонах, розпродаючи при цьому Україну по шматках. І до сьогодні не знають своїх коренів, і погоджуються з тим, що ми — "моголи або слов'яни" — байдуже, —?би був прибуток. І тому й досі повторюємо за поетом сповнені болю й гіркоти слова:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти ,
Її розпинають. ,
А поема "Кавказ", на жаль, ще довго не втратить своєї актуальності. Вона була написана у 1845 році, коли царська Росія вела на Кавказі загарбницьку війну. Минуло багато-багато десятиліть — і що ми бачимо?
А поки що течуть ріки,
Кривавії ріки!
Війна в Чечні болем відгукується в серцях не лише мільйонів росіян, а і всіх тих, хто співчуває людському горю, людським нещастям. І течуть, течуть криваві ріки в горах Кавказу...
Чи переконалися ви в тому, що твори Тараса Шевченка органічно вписуються у сучасне життя? Отож давайте частіше звертатися до "Кобзаря", шукаючи в ньому відповіді на болючі питання сучасності, адже недаремно закликав поет:
Учітесь, читайте
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь...
А що може бути найбільш "своїм", найбільш близьким, як не творчий спадок невмирущого Кобзаря?
Мир та злагода. Щось повiльне, тепле, м’яке, затишне. Щира усмiшка, дзвiнкий смiх.
Впевненiсть у чомусь, у наступному днi, наприклад. Що буде все добре, буде, де
жити, що ïсти, у що одягатись. Буде освiта, чесна робота, щасливе життя.А як щодо асоцiацiй на поняття “вiйна” та “злиднi”? Жорстоке, холодне, стрiмке,
бурхливе. Питання про завтрашнiй день, взагалi про життя, невпевненiсть у всьому.
Турботи, незгоди, муки, плач, ридання…
Вiйна i мир. Свiтло та темрява. Пiсля довгого часу, проведеного у свiтлi, у
несподiванiй темрявi ми не побачимо нiчого, крiм густого мороку. Пiсля рокiв миру
чи можна повiрити у реальнiсть жаху? Страшних подiй, якi вiдбулись i якi ще
стануться. Мiльйони життiв скалiчено, зруйновано так, що не вiдбудувати i не
повернути.
У оповiданнi “Климко” Григора Тютюнника вiдтворена гра долi хлопчака. Доля на те i
доля, щоб правити своє: вона викидає жорстокий виверт, страшний i неочiкуваний,
пiд назвою вiйна. Маленька людина потрапляє у вир подiй
Ї смертi та мук. Вiн захоплює ïï, захлестує невеликий, але затишний
човен iснування. Ще ранiше Климко втратив батькiв, але не був самотнiм: дядько,
шкiльнi друзi, сусiди
Ї усi опiкувались ним. I вiн допомагав дядьковi, був надiйним товаришем, бiльше
слухав, анiж говорив, але до нього тягнулись iншi дiти. Мрiяв носити такого ж
картуза з молоточками i вриватися у нiч на потязi, як дядько. Нетерпляче чекав,
коли той повернеться увечерi з гостинцем. Нехай не таке багате, але все ж мiцне
щастя,
Ї та сильна хвиля збила його, зiм’яла, здавила жужмом.
Це не було стрiмко. Здавалось, сам час зупинився i тиша дзвенить у вухах.Климко, який завжди жив тiльки на станцiï, спершу бачить змiни тiльки у тому,
що оточує його. Дзвiнка, незносима тиша, похмурi, стурбованi обличчя. Вагони
потягiв навантаженi важкою бойовою технiкою. Незвично i страшно. I ще настрiй
природи. Здається, вiн змiнився. Матiнка, вона тихо плаче осiннiми дощами, схлипує
холодним пронизливим вiтром.
Темнi, слiпi подiï чергуються iз спалахами випадкiв
Ї аварiй, боïв, знищень. Як чорний кадр серед сiро-жовтоï
засвiченоï фотоплiвки
Ї аварiя паровозу, на якому ïхав дядько.
Смерть єдиноï рiдноï людини, знищення окупантами житлаЇ одного цього вже вистачить для того, щоб людина, позбавлена пiдтримки, любовi,
мiсця, зламалась. А дитина? Чи може вона витримати всi цi випробування?Але Климко виявляється сильнiшим за вiйну, за цю винищувальну машину. Хлопець,
який вже нi вiд чого не залежить, виявляє самостiйнiсть, винахiдливiсть iЇ що найголовнiше
Ї наполегливiсть. Вiн вперто намагається вижити, вперто крокує вперед по тернистих
шляхах свого розiрваного дитинства. Знаходить своïх шкiльних друзiв та
улюблену вчительку. Дiти захищають ïï, нехай у дитячий б, вiд
дорослих: вiйна, як кожна екстремальна ситуацiя, зриває маски,
Ї хтось втратив совiсть i намагається нажитися на чужому нещастi. Iнших спiльне
горе єднає, допомагає бути витривалiшими. I хлопцям майже вдається вiдновити
затишок задля маленькоï дiвчинки
Ї Оленьки, вони єдинi у своєму бажаннi добра i щастя.
Але вiйна не зупиняється, нема чого ïсти
Ї i щоб хоч якось про-i жити, а краще сказати, пережити, Климко, почувши, що у
Слов’янську багато солi, вирушає туди.
Ледве ступаючи замерзлими босими ногами по осiннiй дорозi, маючи з ïжi лише
червивi сухарi,
Ї на дружину аптекаря навiть горе вiйни не вплинуло,
Ї майже втрачаючи свiдомiсть вiд голоду, Климко вирушає назустрiч вiйнi i далекому
мiсту. Його долонi вiдкритi, вiн показує ïх зустрiчному солдатовi: “Не
потрiбно мене боятись, я не маю зброï”. Так, вiн вiдмовився вiд
пропозицiï Зульфата взяти кинджал, адже йому потрiбна була лише сiль, щоб
вижити.
Климко досягає мети. Селища, якi проходить хлопчик, окупованi, в них панує iнша,
встановлена загарбниками, влада. Спiввiтчизники j стали полiцаями i чинять
свавiлля. Хлопець не може залишатись стороннiм гачем, тому намагається хоч
якось, за своïми силами, I допомагати. Вiддає грошi нужденнiй жiнцi. I свiт
стає привiтним: вiн j знайомиться з земляком, чобiтником-iнвалiдом, який втратив
ноги, ] працюючи у шахтi, з дiвчиною, яка прямує до матерi
Ї i рятує ïï вiд окупантiв. Доля не могла залишатись байдужою. Добрих
людей, виходить, немало: тiтка Марина бере хлопця з собою, щоб дати солi.Ще одне випробування, ще одна перешкода на шляху людей