Цей вислів став уже крилатим. Особливо щодо української пісні, бо українців у світі знають як співучий народ. Пісня супроводжує людину все життя: від народження й до самої берізки (так каже моя бабуся). Мама мені співала колискових пісень, а потім, коли я трохи підріс, вона вчила мане гарно говорити і ми з нею разом співали коротенькі дитячі пісеньки, особливо мені подобалася пісенька "Котку, котку рябку, викопай нам грядку".
У піснях народ народ ніби записав усю історію, тому є пісні історичні, є побутові, чумацькі, є обрядові пісні та безліч дитячих пісеньок. А у нас на книжковій полиці стоїть дуже цікава книжка "Історія України в народних піснях", там можна прочитати про все: і про Богдана Хмельницького, і про лицарів, що боронили землю від ворогів, і про героїчну Марусю Богуславку, яка визволила бранців із полону.
Українці — народ жартівливий, тому в збірниках пісень можна знайти безліч жартівливих пісень. І радість, і смуток, і душевні переживання народ вилив у пісню. Тож справді, пісня — душа народу.
не так часто літературні твори викликають жваве обговорення серед моїх однолітків. а поезія василя голобородька викликала, якщо можна так сказати, справжній фурор. перше, що спадає на думку, якщо виникає потреба схарактеризувати якось його творчість, — слово «дивно». він пише дивні і неочікувані тексти. до того ж усе в його творах є дивним і неочікуваним. дивує форма, вона близька до вільного, білого вірша — в ній простежується темп, але часто нема рими, іноді цей темп раптово змінюється, як змінюється музична тема. і образи в автора теж дуже неочікувані. зелене волосся дощу, слова, якими ми мовчимо на самоті. все це так незвично, але так захоплююче і цікаво.
звичайні теми поет реалізує по-своєму. наприклад, поезія про дощ. мабуть, вірші про дощ писав кожен поет, навіть початківці завжди звертаються до цієї теми. можливо, саме тому, коли бачиш у заголовку це слово, очікуєш чогось банального, звичного опису природи. але в голобородька дощ інакший. у його сприйнятті це зелене волосся, яке плете хмара, а в дощ вплетене все — і сам ліричний герой, і хата, і дерева. і коли дощ скінчиться, все зміниться (хтось набігається, хтось напасеться). а хтось повернеться в дім, що теплий, немов гніздо. таке своєрідне бачення одразу характеризує автора як талановиту, незвичну людину. він бачить світ по-своєму і пише по-своєму, зовсім не так, як писали до нього. і річка теж вплетена в дощ, немов дівоча стрічка, і здається, ліричний герой бачить вищу єдність, гармонію світу. дуже свіжим, новим здається цей текст.
схоже враження справляє і текст «ми йдемо». у цьому вірші автор звертається до однієї з традиційних тем української літератури. мені чомусь навіть згадуються «каменярі» франка. той самий вічний рух, вічний неспокій. але «ми йдемо» у василя голобородька — дуже оригінальний вірш. у його ритм вплетено рух, відчутна динаміка слова, рух думки, рух героїв, рух слів і рядків загадково поєднуються між собою. поет створює не тільки свій власний ритм, а й власні слова. мені дуже сподобався образ «тихомрійні села». з точки зору граматики, такого прикметника нема, а от з точки зору життя — він є. бо як інакше назвати тихі, мальовничі села? дуже влучний епітет!
я переконаний, що поезія має бути неповторною, оригінальною, має відображати специфічне авторське бачення світу. саме такою є поезія василя голобородька. я шкодую, що не познайомився з його творчістю раніше, бо відтепер він один із моїх найулюбленіших поетів.
Цей вислів став уже крилатим. Особливо щодо української пісні, бо українців у світі знають як співучий народ. Пісня супроводжує людину все життя: від народження й до самої берізки (так каже моя бабуся). Мама мені співала колискових пісень, а потім, коли я трохи підріс, вона вчила мане гарно говорити і ми з нею разом співали коротенькі дитячі пісеньки, особливо мені подобалася пісенька "Котку, котку рябку, викопай нам грядку".
У піснях народ народ ніби записав усю історію, тому є пісні історичні, є побутові, чумацькі, є обрядові пісні та безліч дитячих пісеньок. А у нас на книжковій полиці стоїть дуже цікава книжка "Історія України в народних піснях", там можна прочитати про все: і про Богдана Хмельницького, і про лицарів, що боронили землю від ворогів, і про героїчну Марусю Богуславку, яка визволила бранців із полону.
Українці — народ жартівливий, тому в збірниках пісень можна знайти безліч жартівливих пісень. І радість, і смуток, і душевні переживання народ вилив у пісню. Тож справді, пісня — душа народу.
не так часто літературні твори викликають жваве обговорення серед моїх однолітків. а поезія василя голобородька викликала, якщо можна так сказати, справжній фурор. перше, що спадає на думку, якщо виникає потреба схарактеризувати якось його творчість, — слово «дивно». він пише дивні і неочікувані тексти. до того ж усе в його творах є дивним і неочікуваним. дивує форма, вона близька до вільного, білого вірша — в ній простежується темп, але часто нема рими, іноді цей темп раптово змінюється, як змінюється музична тема. і образи в автора теж дуже неочікувані. зелене волосся дощу, слова, якими ми мовчимо на самоті. все це так незвично, але так захоплююче і цікаво.
звичайні теми поет реалізує по-своєму. наприклад, поезія про дощ. мабуть, вірші про дощ писав кожен поет, навіть початківці завжди звертаються до цієї теми. можливо, саме тому, коли бачиш у заголовку це слово, очікуєш чогось банального, звичного опису природи. але в голобородька дощ інакший. у його сприйнятті це зелене волосся, яке плете хмара, а в дощ вплетене все — і сам ліричний герой, і хата, і дерева. і коли дощ скінчиться, все зміниться (хтось набігається, хтось напасеться). а хтось повернеться в дім, що теплий, немов гніздо. таке своєрідне бачення одразу характеризує автора як талановиту, незвичну людину. він бачить світ по-своєму і пише по-своєму, зовсім не так, як писали до нього. і річка теж вплетена в дощ, немов дівоча стрічка, і здається, ліричний герой бачить вищу єдність, гармонію світу. дуже свіжим, новим здається цей текст.
схоже враження справляє і текст «ми йдемо». у цьому вірші автор звертається до однієї з традиційних тем української літератури. мені чомусь навіть згадуються «каменярі» франка. той самий вічний рух, вічний неспокій. але «ми йдемо» у василя голобородька — дуже оригінальний вірш. у його ритм вплетено рух, відчутна динаміка слова, рух думки, рух героїв, рух слів і рядків загадково поєднуються між собою. поет створює не тільки свій власний ритм, а й власні слова. мені дуже сподобався образ «тихомрійні села». з точки зору граматики, такого прикметника нема, а от з точки зору життя — він є. бо як інакше назвати тихі, мальовничі села? дуже влучний епітет!
я переконаний, що поезія має бути неповторною, оригінальною, має відображати специфічне авторське бачення світу. саме такою є поезія василя голобородька. я шкодую, що не познайомився з його творчістю раніше, бо відтепер він один із моїх найулюбленіших поетів.