Історія світової культури немислима без "Слова о полку Ігоревім" — найвидатнішої пам'ятки культури Київської Русі. В історії загальнолюдської культури є твори, що відображають найкращі риси, властиві тому чи іншому народові. У них виражені найзаповітніші людські сподівання, особливості їх світосприймання і національних характерів, у них звучить жива історія. Будучи найдосконалішим виявом творчого генія певного народу, вони представляють його у вічно квітучому саду світової культури й мистецтва, стають здобутком усього людства. До таких першорядних шедеврів світового мистецтва належить і "Слово о полку Ігоревім". Понад вісім століть відділяють нас від часу виникнення цього твору, але він і досі не перестає хвилювати нас своєю поетичною красою, своїм благородним високогуманним і поетичним змістом, свіжістю і неповторністю.
Невеликою за обсягом є ця героїчна поема, але з її сторінок постає яскрава й велична картина бурхливого життя Київської Русі. Автор починає свою пісню "оть старого Владимера до ныняшняго Ігоря". І хоч "Слово..." присвячене зображенню невдалого походу Ігоря Святославича, предметом його неослабної уваги є важливі поетичні події, що відбуваються на відрізку руської історії, окресленому іменами цих двох князів.
З рядків поеми постають образи численних руських князів з їхніми доблестями і вадами, в їхніх складних стосунках між собою та іноземними сусідами, вимальовується образ Руської землі від боліт і розлогих рік півночі до далекої Тмутаракані. Пошматована міжусобицями, але єдина як держава, Русь виступає у "Слові..." не ізольованою, а в дружніх стосунках чи військових конфліктах з племенами і народами, що проживають за її межами.
"Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті!"
"Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли..."
Докія з твору "Земля":
"Її висока стать держалася вправді завсіди прямо, мов сосна, по її певній ході й по поставі, трохи штивній, можна її було вмить між іншими відрізнити, однак її гарне колись обличчя постарілося передчасно. Між гостро зарисованими, високо піднятими чорними бровами зарились хмарні зморшки, що не вигладжувалися ніколи, її очі дивилися майже все понурим, зажуреним поглядом, а коло уст зарисувалася глибока лінія болю."
"На неї можна було й дванадцять міхів усадити - се їй зовсім не вадило кидати очима блискавки, гордо заломлювати шию і летіти чи вгору, чи вділ шаленим трапом." "...вона все-таки вміла своєю працьовитістю, своїм розумом і витривалістю, своїм невтомним трудом усе лихо направити і ґаздівство так вести, що дома панував добробут і довгів не було в них майже ніяких."
Історія світової культури немислима без "Слова о полку Ігоревім" — найвидатнішої пам'ятки культури Київської Русі. В історії загальнолюдської культури є твори, що відображають найкращі риси, властиві тому чи іншому народові. У них виражені найзаповітніші людські сподівання, особливості їх світосприймання і національних характерів, у них звучить жива історія. Будучи найдосконалішим виявом творчого генія певного народу, вони представляють його у вічно квітучому саду світової культури й мистецтва, стають здобутком усього людства. До таких першорядних шедеврів світового мистецтва належить і "Слово о полку Ігоревім". Понад вісім століть відділяють нас від часу виникнення цього твору, але він і досі не перестає хвилювати нас своєю поетичною красою, своїм благородним високогуманним і поетичним змістом, свіжістю і неповторністю.
Невеликою за обсягом є ця героїчна поема, але з її сторінок постає яскрава й велична картина бурхливого життя Київської Русі. Автор починає свою пісню "оть старого Владимера до ныняшняго Ігоря". І хоч "Слово..." присвячене зображенню невдалого походу Ігоря Святославича, предметом його неослабної уваги є важливі поетичні події, що відбуваються на відрізку руської історії, окресленому іменами цих двох князів.
З рядків поеми постають образи численних руських князів з їхніми доблестями і вадами, в їхніх складних стосунках між собою та іноземними сусідами, вимальовується образ Руської землі від боліт і розлогих рік півночі до далекої Тмутаракані. Пошматована міжусобицями, але єдина як держава, Русь виступає у "Слові..." не ізольованою, а в дружніх стосунках чи військових конфліктах з племенами і народами, що проживають за її межами.
Объяснение:
"Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті!"
"Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли..."
Докія з твору "Земля":
"Її висока стать держалася вправді завсіди прямо, мов сосна, по її певній ході й по поставі, трохи штивній, можна її було вмить між іншими відрізнити, однак її гарне колись обличчя постарілося передчасно. Між гостро зарисованими, високо піднятими чорними бровами зарились хмарні зморшки, що не вигладжувалися ніколи, її очі дивилися майже все понурим, зажуреним поглядом, а коло уст зарисувалася глибока лінія болю."
"На неї можна було й дванадцять міхів усадити - се їй зовсім не вадило кидати очима блискавки, гордо заломлювати шию і летіти чи вгору, чи вділ шаленим трапом." "...вона все-таки вміла своєю працьовитістю, своїм розумом і витривалістю, своїм невтомним трудом усе лихо направити і ґаздівство так вести, що дома панував добробут і довгів не було в них майже ніяких."