"Народний Малахій": який предмет відображає утопічність планів героя та визначає межу між посейбіччям (оселя) та потойбіччям (подорож у нікуди), мета мандрів Малахія.
Разлука для любви то же, что ветер для огня: маленькую любовь она тушит, а большую раздувает еще сильней...каждое слово уместно и бесконечно мило уже потому, что говорится оно самым дорогим на свете голосом.Судьбу нельзя два раза пытать... Не годится... Она узнает, подслушает... Судьба не любит, когда ее спрашиваютвливалась в мою душу весенняя грусть, сладкая и нежная, исполненная беспокойных ожиданий и смутных предчувствий, – поэтическая грусть, делающая в ваших глазах всех женщин хорошенькими и всегда приправленная неопределенными сожалениями о вёснах.Сегодня наш день, и никто у нас его не отнимет..
Це про неї, про Лесю Череванівну. Ще до народження дівчини приснився її матері незвичайний сон, який стара ворожка розтлумачила так: «Дочка в тебе буде на весь світ красою... Будуть із'їжджатись з усього світу пани й гетьмани, дивоватимуться красі твоєї доні, дароватимуть їй срібло-золото»..; Справдилося ворожчине слово. Виросла Леся пишною панною, і з дитинства їй було призначено стати нареченою самого гетьмана. Розквітало в дівочому серці кохання до нього, та дуже швидко Леся збагнула, що в гетьмана зовсім не вона на першому місці, а «військові речі». І хоча був гетьман Сомко лицар над лицарями, та що дівчині з того, «коли до неї козак не горнеться? » Зовсім інші почуття народилися в серці Петра Шрама. Щиро покохав він Лесю за її прекрасну вроду й лагідний дівочий характер. А що ж молода Череванівна після зустрічі з Петром? «Леся не спускала з його очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовити ніякими словами». Жагуче почуття до Лесі спалахнуло в серці ще одного козака — відважного Кирила Тура. Навіть знаючи про те, що вона наречена самого гетьмана, він наважився викрасти її. Петро Шрам, визволяючи Лесю, б'ється з Кирилом Туром, іобидва сміливі козаки падають поранені, забувши про гетьмана, Череванівна кинулася до пораненого Петра: «...плаче, голосить, серденьком називає. Що їй тепер і той ясний жених, і те гетьманство?» А коли побачила вона, що Сомко не звертає на неї уваги, рятуючи її викрадача, дівоче серце навіки одвернулось од гетьмана. Виходивши Петра, Леся покохала його, але змушена була розстатися з ним. І хоч доводиться їй виливати своє горе слізьми, хоч страждає вона, та обов'язок понад усе: її наречений Сомко. Лесі не судилось стати дружиною Сомка. Був він страчений «беззаконним мечем». За свою душу лагідну, за добре серце вона була нагороджена долею — залишилася в парі з Петром. Найкращими рисами наділив П. Куліш свою героїню. Ідеальна зовнішність, гарна вдача — така Леся Череванівна. В її особі автор показав, яким душевним багатством, якою моральною чистотою наділені українські жінки, і цим викликав неабияку симпатію до них.
