у творі Оксани Іваненко "Друкар книжок небачених" йдеться про життя Івана Федорова, друкаря "книжок перед тим небачених", як було потім написано на його могильній плиті.
Диякон Іван Федоров почув від Максима Грека - старця, що жив у монастирі, фразу: "Книги — це ріки, що напувають всесвіт". Максим Грек розповів Івану про свою молодість, навчання в Італії і знайомство з видатним друкарем. Іван Федоров вирішив присвятити своє життя друкуванню книжок.
Друкарство - складна справа, і Іван Федоров багато працював. Він очолював "печатний дім", відкритий царем. У 1564 році Федоров представляє царю "Апостол" - першу друковану книгу. У часи опричини Федоров з помічником і сином втікає до Литви. Там вони починають друкувати книги, наприклад, там вийшло "Учительне євангеліє". Потім Федоров вирішує продовжувати справу свого життя у Львові. Іван Федоров - у Львові його звали Москвитін - з сином стають першими друкарями у місті. В 1574 році виходить перший друкований буквар для дітей.
Князь Костянтин Острозький за є друкаря до себе. Федоров приймає пропозицію. Незабаром друкує повний текст Біблії. Потім Федоров повертається до Львова і знов працює там. Він хворіє і втрачає майно. 5 грудня 1583 року Іван Федоров помирає у злиднях. Його поховали у Львові написали і на могильній плиті: "Воскресіння із мертвих чекаю. Друкар книг, перед тим небачених. Іван Федорович, друкар Москвитін…"
Спочатку автор цієї автобіографічної кіноповісті визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов'язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна "усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел".
Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Мати, бувало, говорила: "Нічого в світі так я не люблю, як саджати що—небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рос-линочка, ото мені радість". Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили.
На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном. Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця. Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома—таки спалила книжку. "Любив дід гарну бесіду й добре слово".
Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, "розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо". Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки й "не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною". Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час.
Відповідь:
у творі Оксани Іваненко "Друкар книжок небачених" йдеться про життя Івана Федорова, друкаря "книжок перед тим небачених", як було потім написано на його могильній плиті.
Диякон Іван Федоров почув від Максима Грека - старця, що жив у монастирі, фразу: "Книги — це ріки, що напувають всесвіт". Максим Грек розповів Івану про свою молодість, навчання в Італії і знайомство з видатним друкарем. Іван Федоров вирішив присвятити своє життя друкуванню книжок.
Друкарство - складна справа, і Іван Федоров багато працював. Він очолював "печатний дім", відкритий царем. У 1564 році Федоров представляє царю "Апостол" - першу друковану книгу. У часи опричини Федоров з помічником і сином втікає до Литви. Там вони починають друкувати книги, наприклад, там вийшло "Учительне євангеліє". Потім Федоров вирішує продовжувати справу свого життя у Львові. Іван Федоров - у Львові його звали Москвитін - з сином стають першими друкарями у місті. В 1574 році виходить перший друкований буквар для дітей.
Князь Костянтин Острозький за є друкаря до себе. Федоров приймає пропозицію. Незабаром друкує повний текст Біблії. Потім Федоров повертається до Львова і знов працює там. Він хворіє і втрачає майно. 5 грудня 1583 року Іван Федоров помирає у злиднях. Його поховали у Львові написали і на могильній плиті: "Воскресіння із мертвих чекаю. Друкар книг, перед тим небачених. Іван Федорович, друкар Москвитін…"
Пояснення:
Спочатку автор цієї автобіографічної кіноповісті визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов'язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна "усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел".
Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Мати, бувало, говорила: "Нічого в світі так я не люблю, як саджати що—небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рос-линочка, ото мені радість". Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили.
На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном. Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця. Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома—таки спалила книжку. "Любив дід гарну бесіду й добре слово".
Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, "розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо". Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки й "не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною". Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час.