Захар Беркут — пожилой человек, формальный лидер общины не только в своем селе, а и пользуется авторитетом на всей Тухольщине. Он является самым старым членом общины, воспитанный как независимое от князя и его окружения лицо. Все его дела - лишь в пользу общины. Уже с детства усвоил идею честности и справедливости. Избрал полнейшее служение людям своего села и уже не сделать другого выбора. А такая возможность была: дважды монголо-татары предлагали ему обменять жизнь своего сына на поселка. Но Захар принимал решение с позиции не собственной пользы, а из позиции верности обязанностям. Если он пообещал в обороне
1. Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою... 2.На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті. 3.А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено...» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть... 4. Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий хлопчик. — Запорток! — підхопить другий. — Ходім до нього! 5. Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою. Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху. 6. Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав! Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.
2.На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.
3.А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено...» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть...
4. Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий хлопчик. — Запорток! — підхопить другий. — Ходім до нього!
5. Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою. Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху.
6. Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!
Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.