Кохання – це не завжди щастя. Воно буває трагічним, нерозділеним, неможливим. І часто воно приносить людині, на жаль, біль, а не щастя. Біль залишає у серці людини відбиток, рубець, який ніколи не заживе, не зникне, і людина все життя буде переживати ті неприємні спогади, хоч пройде багато часу.
Звичайно, в нашому житті є місце щасливому взаємному коханню. Воно існує, але не кожному випадає щастя збагнути його, відчути. Не кожному дається й інше щастя – зберегти кохання. Адже воно дуже ніжне почуття, його треба постійно підтримувати, зігрівати, інакше воно просто зникне у сірих буднях.
На жаль, а, може, на щастя, мені не вдалося в житті відчути справжнє кохання. Але, зважаючи на мій вік, я думаю, що все ще попереду.
У багатьох творах української літератури розповідається про кохання, щасливе і нещасливе. Нещодавно ми читали повість І. Франка «Украдене щастя». У цьому творі перед нами постає справжній «любовний трикутник», його учасники – Микола, Михайло й Анна. Микола одружений з Анною, а Михайло – її перше й останнє справжнє кохання. Анну видали заміж силоміць, і коли знову `являється Михайло, між ними спалахує колишня любов. Анна ладна покинути все, піти проти традицій, приректи себе на осуд людей, тільки б бути зі своїм коханим… Але закінчення цієї забороненої любові стало трагічним: Микола вбив Михайла за те, що він наважився зруйнувати його шлюб.
Чи можна назвати кохання Анни щастям? Мені здається, що ні. Її любов була страшним болем, мукою, яку вона не могла подолати. Вона робила її слабкою, вразливою… На мою думку, живучи з Миколою Анна вже змирилася і навіть почала знаходити позитивні моменти у своєму шлюбі. А Михайло зруйнував її тихе сімейне благополуччя. Я вважаю, що, коли по-справжньому кохаєш, то прагнеш, перш за все, щастя тому, кого кохаєш. Хіба ж Михайло не бачив, що руйнує життя Анни? Хіба не розумів, що нищить її? Хіба ж це можна назвати щастям?!
Тож я не можу погодитися з тим, що кохання – це завжди щастя. Часто буває так, що саме через кохання ми відмовляємося бути собою, самореалізуватися. Так, наприклад, нерідко дівчата не вступають до вузів або не йдуть на перспективну роботу через те, що виходять заміж, і чоловік вважає, що жінці не варто цим займатися – краще хай займається господарством… А потім, через роки, коли кохання минає (але ж ніщо не вічне) жінка розуміє, що залишилася ні з чим: діти виросли, чоловік став чужою людиною, з якою ні про що й поговорити, а сімейний побут забирає весь час і самореалізуватися вже немає жодної можливості… На жаль, такі випадки зустрічаються досить часто. Тому у кохання немає місця жертвам, воно має бути взаємним і не ставити перед вибором.
І розділ «Зоологія і комахи. «Відпустіть нас до бабусі» 1. Ірина Семенівна була вчителькою: а) ботаніки; б) зоології; в) географії. 2. Герої твору — вже учні класу: а) п’ятого; б) шостого; в) сьомого. 3. Ірина Семенівна називала учнів: а) «діточками»; б) «лапочками»; в) «зайчатами». 4. Яку колекцію вчителька зобов’язала зібрати школярів улітку? а) Лікарських трав; б) комах; в) листя дерев. 5. З яким запитанням звернувся Митько до вчительки? а) «А як оформляти цю колекцію?»; б) «А можна вдвох збирати одну колекцію?»; в) «А що повинна містити ця творча робота?». 6. Бабуся Сергія жила в селі: а) Юнківка; б) Юрківка; в) Юпітерка. 7. Чому батьки Сергія вагалися щодо поїздки сина з приятелем до бабусі? Бо вони: а) боялися відпускати хлопців самих у дорогу; б) турбувалися про погану поведінку Сергія та Митька під час подорожі; в) хотіли, щоб син поїхав у табір відпочинку. 8. За якої умови хлопці отримали згоду на поїздку до села? Щоб вони: а) слухали бабусю; б) обробляли городину старій; в) щодня телефонували і доповідали про стан справ. 9. Що заборонила мати їсти хлопцям у дорозі? а) Морозиво; б) ковбасу; в) насіння. 10. У якій кишені хлопці зберігали гроші під час поїздки? а) Правій; б) лівій; в) внутрішній кишені сорочки. 11. Поїздку до бабусі хлопці не могли порівняти: а) з подорожжю за кордон; б) шкільним туристським походом; в) будь-якою мандрівкою чи дослідницькою експедицію. 12. Під час подорожі до бабусі яким транспортом не користувалися хлопці? а) Потягом; б) автобусом; в) автомобілем. ІІ розділ «Знайомство з майбутнім майстром спорту, а також з бабусею, ентузіастом музичної освіти і дідом Трохимом» 1. Василь Трош — це в майбутньому: а) видатний митець живопису; б) майстер велосипедного спорту міжнародного класу; в) представник міської влади. 2. Василь Трош назвав хлопців: а) дослідниками; б) лівінгстонами; в) зоологами. 3. Приїхавши до бабусі, хлопці відчули якесь виття, яке було пов’язане: а) з коровою; б) військовими тренуваннями; в) музичним інструментом. 4. Чим хлопці вразили Троша? а) Міською поведінкою; б) сачками і рюкзаками; в) манерою спілкування. 5. Про який географічний континент згадується у творі? а) Азію; б) Європу; в) Африку. 6. Яка тварина не згадується Трошем під час спілкування з хлопцями? а) Бегемот; б) тигр; в) крокодил. 7. По-вуличному дядька Гната звали: а) супермузикантом; б) лірником; в) Фа-Дієзом. 8. Бабусю Сергія на селі кликали: а) Іванівною; б) Петрівною; в) Демидівною. 9. Чим бабуся пригощала Сергія та Митька? а) Картоплею з м’ясом; б) пиріжками; в) голубцями. 10. Кому з героїв твору належить цей опис зовнішності: «У темних смугастих штанях, вправлених у запилені чоботи, в синьому бувалому в бувальцях піджаку й кашкеті»? а) Дядьку Гнату; б) Гнатовичу; в) незнайомцю. 11. Яким напоєм не смакували хлопці в бабусі? а) Кефіром; б) молоком; в) кисілем. 12. Наївшись, хлопці вирішили прогулятися: а) по лісу; б) селом; в) на річку. 13. Дядько Гнат грав на: а) мандоліні; б) тромбоні; в) акордеоні. 14. «Волосся русяве, потемніле…», — так дід Трохим сказав про: а) Митька; б) Сергія; в) Василя. 15. Як пояснив Сергій дідові Трохиму причину приїзду до села? а) Зібрати колекцію; б) оздоровитися; в) до бабусі по господарству.
Кохання – це не завжди щастя. Воно буває трагічним, нерозділеним, неможливим. І часто воно приносить людині, на жаль, біль, а не щастя. Біль залишає у серці людини відбиток, рубець, який ніколи не заживе, не зникне, і людина все життя буде переживати ті неприємні спогади, хоч пройде багато часу.
Звичайно, в нашому житті є місце щасливому взаємному коханню. Воно існує, але не кожному випадає щастя збагнути його, відчути. Не кожному дається й інше щастя – зберегти кохання. Адже воно дуже ніжне почуття, його треба постійно підтримувати, зігрівати, інакше воно просто зникне у сірих буднях.
На жаль, а, може, на щастя, мені не вдалося в житті відчути справжнє кохання. Але, зважаючи на мій вік, я думаю, що все ще попереду.
У багатьох творах української літератури розповідається про кохання, щасливе і нещасливе. Нещодавно ми читали повість І. Франка «Украдене щастя». У цьому творі перед нами постає справжній «любовний трикутник», його учасники – Микола, Михайло й Анна. Микола одружений з Анною, а Михайло – її перше й останнє справжнє кохання. Анну видали заміж силоміць, і коли знову `являється Михайло, між ними спалахує колишня любов. Анна ладна покинути все, піти проти традицій, приректи себе на осуд людей, тільки б бути зі своїм коханим… Але закінчення цієї забороненої любові стало трагічним: Микола вбив Михайла за те, що він наважився зруйнувати його шлюб.
Чи можна назвати кохання Анни щастям? Мені здається, що ні. Її любов була страшним болем, мукою, яку вона не могла подолати. Вона робила її слабкою, вразливою… На мою думку, живучи з Миколою Анна вже змирилася і навіть почала знаходити позитивні моменти у своєму шлюбі. А Михайло зруйнував її тихе сімейне благополуччя. Я вважаю, що, коли по-справжньому кохаєш, то прагнеш, перш за все, щастя тому, кого кохаєш. Хіба ж Михайло не бачив, що руйнує життя Анни? Хіба не розумів, що нищить її? Хіба ж це можна назвати щастям?!
Тож я не можу погодитися з тим, що кохання – це завжди щастя. Часто буває так, що саме через кохання ми відмовляємося бути собою, самореалізуватися. Так, наприклад, нерідко дівчата не вступають до вузів або не йдуть на перспективну роботу через те, що виходять заміж, і чоловік вважає, що жінці не варто цим займатися – краще хай займається господарством… А потім, через роки, коли кохання минає (але ж ніщо не вічне) жінка розуміє, що залишилася ні з чим: діти виросли, чоловік став чужою людиною, з якою ні про що й поговорити, а сімейний побут забирає весь час і самореалізуватися вже немає жодної можливості… На жаль, такі випадки зустрічаються досить часто. Тому у кохання немає місця жертвам, воно має бути взаємним і не ставити перед вибором.