Весна йде! Є в нашому березняку моє улюблене дерево. На вигляд береза начебто пухнаста. Тато сказав, що це такий вид беріз. На цю березу ми набрели випадково, гуляючи пізньою осінню в лісі. У лісі ми були самі, але увесь час відчували присутність когось невидимого. Було таке враження, що хтось раптом кинув камінчик, або важко зітхнув, або спіткнувся об корч. Усе порозумілося просто: у лісі господарювала осінь; вона скидала листя з дерев, і вони, падаючи, чіплялися за гілки і стовбури. Це й було причиною незвичайних звуків.Залишаючи ліс до весни, ми попрощалися і з нашою берізкою. Я дістав ручку і на гладкій білій корі написав: «Не сумуй без нас, берізко, ми прийдемо до тебе навесні». І слово своє ми дотримали…За зиму напис, зроблений ручкою на корі, нітрохи не потьмянів. Але якщо восени ми були в березняку самі, то зараз усе говорило про присутність людей. У стовбурах беріз були зроблені невеликі надрізи, туди вставлені трубки, з них у банки і капав сік. Він був прозорий. Березовий сік цілющий; бруньки білокорої красуні теж використовують з лікувальною метою, а з березової кори одержують дьоготь, або деревну смолу. Але ж до нас, ще в далекій давнині, люди писали на березовій корі. Цей верхній шар кори, здертий з берези, називається берестом. Вона-то й використовувалася на Русі як матеріал для письма. Ця давня руська писемність називалася берестяними грамотами.…Так, весна вступала у свої права. І про це свідчили не тільки прозорий березовий сік, а й теплі стовбури берізок, їхні тонкі рожеві гілочки. Я помітив, що по корі дерева пробігла мурашка. Там, де зійшов сніг, під берізками пробивалася щіточка соковитої зелені. І в прохолодному ще повітрі чулися запахи, що бувають тільки навесні.Коли ми поверталися, я підібрав під березами шматочки опалої кори і приніс їх додому. Спробую і я написати берестяну грамоту.
Ми чуємо це слово з дитинства, але про те, що воно значить, починаємо замислюватися тільки тоді, коли починаємо дорослішати. Причому, мені здається, розуміння це приходить не під час прямої відповіді на поставлене запитання, а поволі. Коли ми бачимо що піднімаються на п’єдестал пошани спортсменів-переможців, або коли чуємо про останні досягнення вчених – представників нашої країни … Починаєш по-справжньому пишатися своєю причетністю – по праву народження – до великих досягнень і звершень.Однак є й мала батьківщина – це те, що ти бачиш кожен день. Досягнень і звершень не так багато, і масштаб значно менше. Не кожен може похвалитися тим, що назва його містечка або навіть деревеньки відомо де-небудь за межами району. Більш того, багато молодих людей в мріях пов’язують своє майбутнє з далекими від місця народження краями.Я вважаю, що соромитися своєї малої батьківщини може тільки нерозумна людина. Той же, хто серйозно ставиться до життя, розуміє, що без малої батьківщини великої країни просто не може бути. Як струмочки наповнюють повноводну річку цілющою вологою, так і безліч малих містечок і сіл утворюють велич величезної держави. Моя батьківщина … Що вона для мене?Це чудова природа: чиста річка, ліс з великою кількістю грибів і ягід, луки з травою по пояс. Це бабусин будиночок і козенята, які стрибають у неї на подвір’ї. Це моя школа з невисоким ґаночком … Це все те, чого, думаю я вже зараз, буде мені дуже сильно не вистачати, коли я буду освоювати професію після закінчення школи.А саме лавного багатство моєї малої батьківщини – це люди, добрі, привітні, чуйні. Саме вони складають славу мого краю. Багато хто з них все життя трудяться на одних і тих же робочих місцях, чесно виконуючи свої обов’язки.Але саме їх працею тримається життя моєї малої батьківщини – і фортеця і міць Батьківщини великий.
