Часто-густо сповнені іронії репліки Кайдашихи, особливо до невісток: «Лавріне! Підстав своїй жінці під ноги стільчика, бач, не дістане руками й до половини діжі». Їдка іронія звучить буквально в наступній репліці Кайдашихи: «Лавріне! Утри жінці піт з лоба, а то ще в діжу покапає», а далі звертання до сина лунає вже саркастично:
«Лавріне, утри лиш носа своїй жінці. Он, бач, дядьки з носа виглядають». Так само саркастично звучать Омелькові слова, звернені до Кайдашихи, хоча насправді ними він характеризує не свою жінку, а «каторжні» Западинці (пригадайте епізод, у якому віз перевернувся разом із Кайдашихою): «Та тут хоч спідницю скинь та й по яру бігай! Ніхто не побачить, бо щось тут і хат не гурт видно».
Рясніють сторінки повісті й зниженою лексикою, особливо в порівняннях: Кайдашиха стала шута, як безрога корова; заквітчалась сіном, як вівця реп’яхами; ходить так легенько, наче в ступі горох товче; у Химки очі, як у сови, а як ходить, то наче решетом горох точить.
Комічного ефекту автор досягає, використовуючи мовну нісенітницю у ворожінні баби Палажки: «Сарандара, марандара, гаспида угас, василиска попер! Амінь біжить, амінь кричить, аміня доганяє!»
Зверніть увагу, герої повісті майже ніколи не сміються, сміється читач, але в тім то й річ, що, коли відзвучить сміх, на дні душі залишається сум. «Сміх зі слізьми» є однією з рис української літератури — це відзначав і сам І. Нечуй-Левицький.
Під час тяжкої хвороби Т. Г. Шевченко багато думав про майбутнє України, мріяв про визволення свого народу. Тоді він написав своє звернення до українського народу — "Заповіт".
У вірші поет заповідає поховати його на милій серцю Україні "серед степу широкого",
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Поет, як справжній борець за щастя свого народу, закликає співвітчизників:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
Ідеалом щасливого життя для Тараса Григоровича є життя у великій, вольній, новій сім'ї за законом братерства і любові. Тільки тоді, коли його вітчизна нарешті стане такою сім'єю і скине з себе ярмо і кайдани, душа поета полине
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Пройшли роки. Наша держава стала вільною і незалежною. І вдячні нащадки не забувають пом'янути Тараса Григоровича Шевченка "незлим тихим словом".
Часто-густо сповнені іронії репліки Кайдашихи, особливо до невісток: «Лавріне! Підстав своїй жінці під ноги стільчика, бач, не дістане руками й до половини діжі». Їдка іронія звучить буквально в наступній репліці Кайдашихи: «Лавріне! Утри жінці піт з лоба, а то ще в діжу покапає», а далі звертання до сина лунає вже саркастично:
«Лавріне, утри лиш носа своїй жінці. Он, бач, дядьки з носа виглядають». Так само саркастично звучать Омелькові слова, звернені до Кайдашихи, хоча насправді ними він характеризує не свою жінку, а «каторжні» Западинці (пригадайте епізод, у якому віз перевернувся разом із Кайдашихою): «Та тут хоч спідницю скинь та й по яру бігай! Ніхто не побачить, бо щось тут і хат не гурт видно».
Рясніють сторінки повісті й зниженою лексикою, особливо в порівняннях: Кайдашиха стала шута, як безрога корова; заквітчалась сіном, як вівця реп’яхами; ходить так легенько, наче в ступі горох товче; у Химки очі, як у сови, а як ходить, то наче решетом горох точить.
Комічного ефекту автор досягає, використовуючи мовну нісенітницю у ворожінні баби Палажки: «Сарандара, марандара, гаспида угас, василиска попер! Амінь біжить, амінь кричить, аміня доганяє!»
Зверніть увагу, герої повісті майже ніколи не сміються, сміється читач, але в тім то й річ, що, коли відзвучить сміх, на дні душі залишається сум. «Сміх зі слізьми» є однією з рис української літератури — це відзначав і сам І. Нечуй-Левицький.
А я дивлюся... і серцем лину
В темний садочок на Україну.
Т. Шевченко
Під час тяжкої хвороби Т. Г. Шевченко багато думав про майбутнє України, мріяв про визволення свого народу. Тоді він написав своє звернення до українського народу — "Заповіт".
У вірші поет заповідає поховати його на милій серцю Україні "серед степу широкого",
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Поет, як справжній борець за щастя свого народу, закликає співвітчизників:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
Ідеалом щасливого життя для Тараса Григоровича є життя у великій, вольній, новій сім'ї за законом братерства і любові. Тільки тоді, коли його вітчизна нарешті стане такою сім'єю і скине з себе ярмо і кайдани, душа поета полине
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Пройшли роки. Наша держава стала вільною і незалежною. І вдячні нащадки не забувають пом'янути Тараса Григоровича Шевченка "незлим тихим словом".