1. Ішов справді парубок. На перший погляд йому, може, літ до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі... Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою... 2.На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті. 3.А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено...» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть... 4. Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий хлопчик. — Запорток! — підхопить другий. — Ходім до нього! 5. Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою. Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху. 6. Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав! Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.
Еволюцiя почуття, авторське ставлення до проблеми Провiдною темою повiстi I. Франка “Перехреснi стежки” є тема кохання молодого адвоката Євгенiя Рафаловича й РеAiни Твардовськоï. Рафалович приïздить у справах в галицьке повiтове мiсто, як ми читаємо на початку твору. У цьому мiстi вiн знайомиться зi Стальським, дружиною якого є РеAiна, - юнацька любов адвоката. Розв’язкою сюжетноï лiнiï є те, що автор подає далi iсторiю любовi людей, котрi бачились востаннє 10 рокiв тому.Євгенiй познайомився з РеAiною на академiчному балу, на той час вiн був третьокурсником-юристом у Львiвському унiверситетi. Пiзнiше вiн випадково побачив РеAiну на вулицi й усвiдомлює, “що вона перестає бути для нього предметом естетичного вподобання, а починає робитися чимсь таким необхiдним до життя, як сонце, як тепло, як повiтря”. Згодом Євгенiй почне брати уроки музики в тiєï ж учительки, в якоï вчиться РеAiна. Закоханий юнак робитиме все, аби лише бачити ïï. При зустрiчi вiч-на-вiч Євгенiй вiдчуває “розкiшний перестрах”, котрий знесилив його, спаралiзував усi думки, всю волю, всi бажання. Вiн сидiв, не бажаючи, не чуючи, не хотячи нiчого… Далi ми дiзнаємось, що потiм Рафалович вибiгає з дому вчительки музики, блукає вулицями, пропускає (чого з ним нiколи ще не бувало) лекцiï, “формально уникає” РеAiни. Молодий студент безтямно закохався, вiн вiдчув себе найщасливiшою людиною у свiтi. “У Євгенiя широко дихали груди, блищали очi, в головi фуркотiли дикi, смiлi та енергiйнi думки”, вiн вiдчуває себе неначе в раю. Перепоною кохання стало те, що РеAiну насильно вiддає замiж ïï Тiтка, на утриманнi якоï перебувала дiвчина. Предмет кохання Євгенiя переïздить на постiйне проживання в провiнцiю. Тепер, через 10 рокiв, Рафалович бачить iншу РеAiну. Спокiй на ïï обличчi надавав ïï “виразу якоïсь тупостi й байдужостi”. Сама РеAiна каже адвокату в мiському саду: “…пора наших любощiв минула i нiяка сила не верне ïï”. Рафалович дуже боляче переживає втрату того iдеалу, яким для нього була РеAiна. Кохання завершується трагiчно: РеAiна стає мимовiльним убивцею свого чоловiка, а сама тоне в рiчцi. Письменник в основу сюжету поклав любовну драму з власного життя. Це були стосунки Iвана Франка з Ольгою Рошкевич.
2.На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.
3.А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві, — як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали, — не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або — ножа, або — веретено...» То він і почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть...
4. Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий хлопчик. — Запорток! — підхопить другий. — Ходім до нього!
5. Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою. Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душі підіймали хвилю горою — з самого споду до верху.
6. Закипіла в Чіпки у руках робота. Найняв плуг, волів, зорав поле, засіяв, заборонив; зійшло — як щітка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавертав!
Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, у же й хліб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба, та восени купив корову на ярмарку.
Провiдною темою повiстi I. Франка “Перехреснi стежки” є тема кохання молодого
адвоката Євгенiя Рафаловича й РеAiни Твардовськоï. Рафалович приïздить у
справах в галицьке повiтове мiсто, як ми читаємо на початку твору. У цьому мiстi
вiн знайомиться зi Стальським, дружиною якого є РеAiна,
- юнацька любов адвоката. Розв’язкою сюжетноï лiнiï є те, що автор подає
далi iсторiю любовi людей, котрi бачились востаннє 10 рокiв тому.Євгенiй познайомився з РеAiною на академiчному балу, на той час вiн був
третьокурсником-юристом у Львiвському унiверситетi. Пiзнiше вiн випадково побачив
РеAiну на вулицi й усвiдомлює, “що вона перестає бути для нього предметом
естетичного вподобання, а починає робитися чимсь таким необхiдним до життя, як
сонце, як тепло, як повiтря”. Згодом Євгенiй почне брати уроки музики в тiєï
ж учительки, в якоï вчиться РеAiна. Закоханий юнак робитиме все, аби лише
бачити ïï. При зустрiчi вiч-на-вiч Євгенiй вiдчуває “розкiшний
перестрах”, котрий знесилив його, спаралiзував усi думки, всю волю, всi бажання.
Вiн сидiв, не бажаючи, не чуючи, не хотячи нiчого… Далi ми дiзнаємось, що потiм
Рафалович вибiгає з дому вчительки музики, блукає вулицями, пропускає (чого з ним
нiколи ще не бувало) лекцiï, “формально уникає” РеAiни. Молодий студент
безтямно закохався, вiн вiдчув себе найщасливiшою людиною у свiтi. “У Євгенiя
широко дихали груди, блищали очi, в головi фуркотiли дикi, смiлi та енергiйнi
думки”, вiн вiдчуває себе неначе в раю.
Перепоною кохання стало те, що РеAiну насильно вiддає замiж ïï Тiтка, на
утриманнi якоï перебувала дiвчина. Предмет кохання Євгенiя переïздить на
постiйне проживання в провiнцiю.
Тепер, через 10 рокiв, Рафалович бачить iншу РеAiну. Спокiй на ïï
обличчi надавав ïï “виразу якоïсь тупостi й байдужостi”. Сама
РеAiна каже адвокату в мiському саду: “…пора наших любощiв минула i нiяка сила
не верне ïï”.
Рафалович дуже боляче переживає втрату того iдеалу, яким для нього була РеAiна.
Кохання завершується трагiчно: РеAiна стає мимовiльним убивцею свого чоловiка, а
сама тоне в рiчцi.
Письменник в основу сюжету поклав любовну драму з власного життя. Це були стосунки
Iвана Франка з Ольгою Рошкевич.