Написати контрольне есе за творчістю Пантелеймона Куліша на тему «Пантелеймон Куліш написав історичний роман, щоб ….», проаналізувавши проблеми, порушені у творах й давши своє пояснення їх вирішення (як розв’язує Пантелеймон Куліш – як би Ви вирішили цю проблему).Відповіді мають бути повними, підтверджені прикладами з твору. Пишемо своїми словами. Обсяг – 2-2,5 сторінки. Даємо відповіді на питання:
1. На які соціальні верстви була поділена Україна (за змістом твору)
2. Як жила козацька старшина після національно-визвольної війни 1648-1654 років. Опишіть козацьку старшину (за змістом твору).
3. Чому низове козацтво було не задоволене козацькою старшиною?
4. Чому Кирила Тура вважають характерником?
5. Чому дід Пугач покарав Кирила Тура?
6. Чому Божого чоловіка так названо?
7. Чому козаки підтримали Івана Брюховецького? (на прикладах з твору)
8. Порівняйте двох гетьманів. Які вчинки їх характеризують?
9. Розкрийте козацьку дружбу й побратимство (на прикладах з твору).
10. Які звичаї й традиції козацтва тебе вразили й чому?
11. Чому Леся віддала своє серце Петру?
12. Чому письменник звернувся до історичної Чорної ради?

ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.

Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —

лiто,

лiтечко!..

Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.

А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..

Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:

— Вставай, Михайлику, вставай.

— Ма-мо, iще одну крапелиночку...

— Струси цю крапелиночку.

— Ой...

— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?

— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.

Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.

На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —

лiто,

лiтечко!

Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!

Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...

Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.

Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза

Цього літа я читала багато книжок,але найбільше мені сподобалася книга Всеволода Нестайка «Тереодори з Васюківки». Це пригодницька книжка, яка розповідає про двох друзів, Яву Реня (Іван Рень) І Павлушу Завгороднього, та їхні пригоди. Ця книжка мене багато чому навчила, зокрема, як бути справжнім другом. Мій улюблений розділ в цій книзі «Тереодори із Васюківки», а улюблена розповідь про те, як Ява відправився на безлюдний острів і його друг Павлуша назвав його Робінзоном Кукурузо. Тому що я ніби читаю одразу дві книги «Тереодори із Васюківки» і «Робінзон Крузо». Найбільше мені запам’ятався третій розділ цієї книжки, тому що там Ява і Павлуша посварились, але незважаючи на це, коли в їхньому селі була повінь,то Павлуша врятував Яву від загибелі. В той день Ява поліз в затоплений будинок баби Мокрини, яка дуже вірила в Бога і в неї була цінна ікона. І коли хлопець потрапив у хату, він за щось зачепився і ніяк не міг вибратись. Хлопець захлинався і втрачав свідомість, але тільки Ява закрив очі, як на до йому прийшов Павлуша.
Це був вияв справжньої дружби, коли хлопець готовий був заради друга віддати навіть власне життя. Коли повінь скінчилась, вони разом із Павлушею повертались додому. Ява зрозумів, що пошкодив ногу, та друг не залишив його у біді, а поміг дійти додому. Привів медсестру, хоча після повені це було дуже важко зробити, тому що багато людей потребували до Павлуша майже не відходив від Яви, аж поки друг не видужав.
Усі розділи і розповіді цікаві по-своєму. «Тереодори з Васюківки» дуже цікава і захоплююча книга. Рекомендую, ні, навіть закликаю: прочитайте цю книгу! Повірте, ви багато зрозумієте про дружбу, посмієтеся разом із Явою і Павлушею, разом з ними переживете всі пригоди, так як це сталося зі мною.