Роль художніх засобів у повісті надзвичайно велика. Художні засоби надають твору яскравість, підсилюють емоційний вплив, привертають увагу читача до висловів. Художні засоби допомагають автору створити художній образ, а читачу поринути в світ художнього твору, розкрити авторський задум.
Автор додає у свою розповідь багато епітетів, наприклад: в довгому покрученому яру; здорові загорілі жилаві руки; густі дрібні зморшки; обидва довгообразі й русяві;
Застосовує численні порівняння: на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави; В глибокому яру ніби в'ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла; зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями; здається, ніби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини тисячами оборок та жмутів; лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця; сині, як небо, очі; Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.
Метафори: пишно горів вечірній світ сонця; дзвінкий гук задрижав і розлився по селі на всі долини; над лісом розлився дивний спокій;
Персоніфікація: Гроші втікали до шинкаря.
Мова персонажів насичена народними висловами: Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця. ...брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем. ...як ходить, то неначе решетом горох точить... Як бог дасть, то і в калюжі втопишся. ...на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.
... наговорив синам сім мішків гречаної вовни... Вже той каторжний горб сидить мені отут у печінках.
Якось я сидів на лавці в затінку яблуні і розглядав малюнки у свіжих журналах. З хати вийшла бабуся і запитала: — А листа від дядька Михайла нема? — Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла. Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила: — Що там у білому світі робиться? Я любив гати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна. Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!" — Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети. — Не знаю, — відповів я і озирнувся. Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно. Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи. — Глянь-но, — показала вона на дріт. А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро. Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують. Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене: — Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"? І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам. Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його. — Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.
Роль художніх засобів у повісті надзвичайно велика. Художні засоби надають твору яскравість, підсилюють емоційний вплив, привертають увагу читача до висловів. Художні засоби допомагають автору створити художній образ, а читачу поринути в світ художнього твору, розкрити авторський задум.
Автор додає у свою розповідь багато епітетів, наприклад: в довгому покрученому яру; здорові загорілі жилаві руки; густі дрібні зморшки; обидва довгообразі й русяві;
Застосовує численні порівняння: на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави; В глибокому яру ніби в'ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла; зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями; здається, ніби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини тисячами оборок та жмутів; лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця; сині, як небо, очі; Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.
Метафори: пишно горів вечірній світ сонця; дзвінкий гук задрижав і розлився по селі на всі долини; над лісом розлився дивний спокій;
Персоніфікація: Гроші втікали до шинкаря.
Мова персонажів насичена народними висловами: Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця. ...брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем. ...як ходить, то неначе решетом горох точить... Як бог дасть, то і в калюжі втопишся. ...на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.
... наговорив синам сім мішків гречаної вовни... Вже той каторжний горб сидить мені отут у печінках.
— А листа від дядька Михайла нема?
— Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла.
Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила:
— Що там у білому світі робиться?
Я любив гати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна.
Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!"
— Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети.
— Не знаю, — відповів я і озирнувся.
Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно.
Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи.
— Глянь-но, — показала вона на дріт. А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро.
Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують.
Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене:
— Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"?
І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам.
Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його.
— Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.