Свій геніальній твір – кіноповість «Україна в огні» Олександр Довженко створив у 1943 році. Письменник на власні очі бачив усе, про що писав: бачив, як палали хати і гіркі сльози на очах у молодиць, що лишалися вдовами. У своєму творі він описав страждання народу і формування його волі до перемоги. Але не тільки історичну цінність має кіноповість. Романтична історія про кохання, що почалося на початку війны – одна із сюжетних ліній твору. Молода Олеся не хотіла дістатися німцям і попросила одного з танкістів провести з нею ніч. «Якийсь хвилюючий сором все ж таки сковував і не покидав його, а її неначе ні. Вона і соромилась, і ні... Вона сповняла свій, одній лиш їй начертаний закон». Саме так почували себе герої, але наступні дії дівчини «розтопили лід». Вона приклала руку хлопця до свого серця і цей жест об’єднав їх. Вранці вони мусили розпрощатися, але Олеся була щасливою і казала, що спробує у майбутньому знайти Василя, а він обіцяв їй вернутися. Їхне кохання почалося з прохання і зберігалося протягом всього твору. Поранений і непритомний Василь марив дівчиною, що напоїла його водою з відра і запросила до хати. Навіть роки розлуки не стерли з його почерствілого у боях серця ніжної любові до тендітної Олесі. Сама ж дочка Лавіна Запорожця пережила також багато і рідше згадувала свого першого хлопця, намагаючись вижити у палаючому світі. Вона посивіла, очерствіла и постаріла, але все ж таки повернулася на місце, де колись була її домівка. Там же, у спаленій Тополівці вона знову зустріла танкіста Василя. Вони обидва змінилися, але їх любов такою і лишилася. Чому? Адже любов сильніша, ніж усе інше. Вона торжествує навіть на війні, що і сказав Олександр Довженко.
Обновилась, яко орля,Юность мого серця;Розпустила душа крила;Пісня ллється, ллється...КулішXIVТак! тільки божество бува таке блаженне!З любові я святий!.. святе моє кохання!І де ж на світі є хтось інший, окрім мене,Щоб мав такі, як я, шляхетні почування? Хай скептики речуть: "Є тисячі! стидався б!Твої чуття ні кращі, ані гірші..."А я, мов гімназист, що вперше закохався,Із пафосом пишу наївно щирі вірші.XVаІ весело, і страшно...І радощі, і сум...Затемнюється розумЗ усяких п'яних дум. Що ж діється зо мною?я в пеклі чи в раю? - Та ні! Я загадавсяПро милую свою! Невже ж таки направдуМене кохаєш ти?Невже ж на світі долюЯ зміг-таки найти?бЛітав соловейко в рожевий городчик,Кохав-бо він рожу.А поруч коханки він навіть не бачивТернину негожу. Та знудилась квітка од птащиних співів, -Їй щирості хтілось,Відради, розваги... І от - до терниниВона прихилилась. Щасливеє терня спершу аж боялосяДолі такої...Чи треба розказувать повість коханняМойого та Зої?вСидю я в самотині,Та не з журбою:Якщо мене ти любиш,То ти зо мною. Ні лащень, ні обіймівМені не треба:Я ж знаю: ти кохаєш, -І я - цар неба.гЖахавсь я любові, - гадав, що коханняНам працю спиняєАж бачу я, любко, що й крихітки правдиУ тому немає. Тебе ж я кохаю, а чую, о в менеПодужчали руки;Ще більше душа моя лине до світлаЗнаня і науки.дДивись на тую зірку: -Ото моя.А поруч неї друга:Ото твоя. В тих зорях ми й по смертіЗійдемся знов,І знову нам засяєСвята любов.еМій краю! за тебе прийнять не лякаюсьНайгіршого лиха,Бо всякеє горе, недоля, скорботаТепер мені втіха. Дурниця всі рани й душевні, й тілесні,З нудьгою чи з кров'ю:Бо знаю я, серце, що всі мої боліПогоїть любов'ю.XVIТак пишуть школярі... А що ж робити:Я знов дитина!Рефлексіє, щезай! бо час - радіти:Така година!XVIIГей, вінок,Кучерявий од квіток!З рожі квітЗакохавсь під гіацинт. Ой, не білая ж то рожа:Біла жіночка, хороша.Гіацинт, що так навис, -Пасма темних кіс. Море, грай!Білий замок обмивай.Хвиля йде, -Білий замок аж гуде. Ой, не синяя ж то хвиля,А хвилястая мантилля;Мармуровий замок звутьБілосніжна грудь.XVIIIСеренадаЛягає тінь вечірняяНа небо голубе...Зійди ж, моя ти зіронько,Я жду, я жду тебе! Щебечуть між бананамиСпівці солодких мрій...Заждавсь я, сива горлинко!Виходь, виходь мерщій! Затишную альтаночкуВ лавровому садуЯ вистелив трояндамиІ жду, фіалко, жду!XIX(З Гете)Я покинув хату любкиІ ступаю тихо внизСеред сутінку нічногоУ густий, розлогий ліс. З-поза гілля ллється місяць;Вітерець не шелестить;А з похилених берізокСвіжий ладан капотить. Скільки щастя й осолодиЯ з такої ночі п'ю!Скільки тихої відрадиВ душу лащиться мою! Ну, й чого б іще бажати! - А зачув би любчин клич, - Дав би тисячу тих нічокЗа єдину з нею ніч.XX(Іспанський романс)З-поза срібного тумануХвиля срібного фонтануПлеще та бринить...Сад дрімає... Тиша... Темно...Чи не тінь отам таємноЛедве шелестить?! Бачу постать... Легкість стану...Так! се ти, моя гітано!Серцем чую я!Довго ждав я, повний муки...О! впади ж мені на руки,Милая моя!..ХХІГарячий шепіт з-поміж листя,Із полутьми.Під виноградною лозоюСиділи ми. Лукаво шелестіли пальми;П'янів весь сад.І я не знав, чи ти солодша,Чи виноград.Кінець "Святому коханню".(Заслона спадає)
Хай скептики речуть: "Є тисячі! стидався б!Твої чуття ні кращі, ані гірші..."А я, мов гімназист, що вперше закохався,Із пафосом пишу наївно щирі вірші.XVаІ весело, і страшно...І радощі, і сум...Затемнюється розумЗ усяких п'яних дум.
Що ж діється зо мною?я в пеклі чи в раю? - Та ні! Я загадавсяПро милую свою!
Невже ж таки направдуМене кохаєш ти?Невже ж на світі долюЯ зміг-таки найти?бЛітав соловейко в рожевий городчик,Кохав-бо він рожу.А поруч коханки він навіть не бачивТернину негожу.
Та знудилась квітка од птащиних співів, -Їй щирості хтілось,Відради, розваги... І от - до терниниВона прихилилась.
Щасливеє терня спершу аж боялосяДолі такої...Чи треба розказувать повість коханняМойого та Зої?вСидю я в самотині,Та не з журбою:Якщо мене ти любиш,То ти зо мною.
Ні лащень, ні обіймівМені не треба:Я ж знаю: ти кохаєш, -І я - цар неба.гЖахавсь я любові, - гадав, що коханняНам працю спиняєАж бачу я, любко, що й крихітки правдиУ тому немає.
Тебе ж я кохаю, а чую, о в менеПодужчали руки;Ще більше душа моя лине до світлаЗнаня і науки.дДивись на тую зірку: -Ото моя.А поруч неї друга:Ото твоя.
В тих зорях ми й по смертіЗійдемся знов,І знову нам засяєСвята любов.еМій краю! за тебе прийнять не лякаюсьНайгіршого лиха,Бо всякеє горе, недоля, скорботаТепер мені втіха.
Дурниця всі рани й душевні, й тілесні,З нудьгою чи з кров'ю:Бо знаю я, серце, що всі мої боліПогоїть любов'ю.XVIТак пишуть школярі... А що ж робити:Я знов дитина!Рефлексіє, щезай! бо час - радіти:Така година!XVIIГей, вінок,Кучерявий од квіток!З рожі квітЗакохавсь під гіацинт.
Ой, не білая ж то рожа:Біла жіночка, хороша.Гіацинт, що так навис, -Пасма темних кіс.
Море, грай!Білий замок обмивай.Хвиля йде, -Білий замок аж гуде.
Ой, не синяя ж то хвиля,А хвилястая мантилля;Мармуровий замок звутьБілосніжна грудь.XVIIIСеренадаЛягає тінь вечірняяНа небо голубе...Зійди ж, моя ти зіронько,Я жду, я жду тебе!
Щебечуть між бананамиСпівці солодких мрій...Заждавсь я, сива горлинко!Виходь, виходь мерщій!
Затишную альтаночкуВ лавровому садуЯ вистелив трояндамиІ жду, фіалко, жду!XIX(З Гете)Я покинув хату любкиІ ступаю тихо внизСеред сутінку нічногоУ густий, розлогий ліс.
З-поза гілля ллється місяць;Вітерець не шелестить;А з похилених берізокСвіжий ладан капотить.
Скільки щастя й осолодиЯ з такої ночі п'ю!Скільки тихої відрадиВ душу лащиться мою!
Ну, й чого б іще бажати! - А зачув би любчин клич, - Дав би тисячу тих нічокЗа єдину з нею ніч.XX(Іспанський романс)З-поза срібного тумануХвиля срібного фонтануПлеще та бринить...Сад дрімає... Тиша... Темно...Чи не тінь отам таємноЛедве шелестить?!
Бачу постать... Легкість стану...Так! се ти, моя гітано!Серцем чую я!Довго ждав я, повний муки...О! впади ж мені на руки,Милая моя!..ХХІГарячий шепіт з-поміж листя,Із полутьми.Під виноградною лозоюСиділи ми.
Лукаво шелестіли пальми;П'янів весь сад.І я не знав, чи ти солодша,Чи виноград.Кінець "Святому коханню".(Заслона спадає)