Людина (Антонич Богдан-Ігор) Потрібен літературний паспорт цих віршей

1

Ніч темна, олив'яна, зимна, люта, чорна,
лиш вітер обертає хмар важенні жорна.
Лиш срібна смерть іде в садиби на жнива,
й кугикає кугач, лулукає сова.
Мов кінь, в розгоні вихор перед прямом брами
стає, й скрегочуть ланцюги й дубові трами.[47]
Та рвучий подув торсає похмуру тінь,
що сволоком втекти не хоче в далечінь.
Як сяйво місяця з-за хмари піднеслось,
бач: перед брамою стоїть самітний хтось.

2

"Незнаний приятелю мій, навіщо ждеш,
задивлений в покрівлю хмурих, сивих веж?
Навіщо неспокійний зір підносиш зчаста?"
"Я жду, бо замкнене за брамою є щастя".
"Як довго, гей, як довго, сірий друже, ждеш?
Чи день, чи два, чи три, чи, може, тиждень теж?"
"Не тямлю вже, як довго; від безвічних літ,
вже відколи колишеться на осі світ".
"Скажи твоє імення, брате мій, що ждеш
так довго, довго, цілий вік безмеж,
що навіть згорбилась тобі з утоми спина.
Скажи твоє ім'я!" – "Моє ім'я… людина".

План

1. На Кам’яному острові

2. Швайка каже, що на землі Воронівки напали татари

3.  Хлопці лишаються на острові самі з Барвінком

4. На острів припливають два човна з трьома людьми, один з них - Тишкевич  

5. Хлопці беруть Тишкевича у полон

6. Козаки повернулися, Тишкевич втік

7. Швайка наказав всім тепер забиратися на Зміїний острів і погнався за Тишкевичем

8. Тишкевичу дають сотню людей, щоб той розбив козаків на Камяному острові  

9. Санько ворожить, і хлопців не помічають.

10. Швайко і хлопці ідуть степом, зустрічають пастуха Рашита

11. Швайко і хлопці в гостях у Вирвизуба

12. Пригоди Демка-Дурної Сили

13. Дід Кудьма вирішив, що Грицик залишиться зі Швайкою джурою, а Санько буде з ним.

14. Суд у плавнях: Грек дарує Демкові життя

15. Козацькі розмови на березі річки

Объяснение:

«Слово о полку Ігоревім» — найкраща пам'ятка літератури Київської Русі. Перед читачем, ніби живі, постають герої «Слова...» — мужні захисни¬ки Руської землі, великі патріоти. З якою любов'ю невідомий нам автор змалював їхні образи! З усього видно, що він щиро любив рідну землю. Ігор Святославич для автора є втіленням князівських доблестей. Він мужній, сповнений «ратного духа». Пристрасне бажання «іспити шоломом Дону», почуття воїнської честі відтісняють страшне віщування — затемнен¬ня сонця. Справжній лицар, він вважає, що краще вмерти від меча, ніж потрапити в полон. Описуючи першу перемогу Ігоря над половцями, автор підкреслено гіперболічно показує її результати: руські воїни захопили стільки здобичі, що дорогими тканинами і одягом мостили болота. А Ігор з цієї здобичі взяв для себе тільки бойові знаки ворога. Високе благородство Ігор виявляє під час вирішальної битви, коли він у розпалі бою повертає полки на до брату Всеволоду. Автор висловлює до Ігоря любов і симпатію, називає його соколом, сонцем. Коли Ігор зазнав поразки, печалиться вся природа, вся Русь. Розповідаючи про втечу і повернення Ігоря з полону, автор особливо виразно виявляє своє співчуття до нього, а коли Ігор повертається на Русь, то знову «сонце світиться на небесах». Співчуваючи Ігорю, пишаючись його мужністю, сумуючи через невдачі, автор водночас засуджує недалекоглядну політику цього князя, міжусобиці, що підривали міць батьківщини, її благополуччя: «Сказав-бо брат брату: «Се моє, і те — моє теж». Саме така психологія феодала-власника лежить в основі поведінки і характеру Ігоря. Гірка поразка Ігоря — це розплата за його егоїзм і самовпевненість. Звертання Святослава Київського до братів Ігоря і Всеволода свідчить, напевне, і про ставлення до них самого автора «Слова...»: «О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли, без честі-бо кров поганую ви пролляли». У цьому звертанні хоч і звинувачуються Ігор і Всеволод у марнославстві та нерозважності, проте віддається їм належне, говориться, що серця їхні викувані з міцного булату і загартовані у відвазі.