сашко забіг за галею грушецькою додому, і дорога до школи в цей день сміялась на сонці досхочу .
2. піратом польових просторів у повісті названо (г) сіроманця.
3. установіть відповідність.
геройучинок1 сашкод намагається вилікувати сіроманця2 галя грушецькав збирає харчі в дорогу для друга йсіроманця3 василь чепіжнийг позбувається купленої собаки4 петро ляха рятує в снігу сіроманця
4. повість на відміну від оповідання велика за обсягом, багато героїв, події відбувають на протязі довшого часу. на уроках української літератури в 5 класі вивчали повість «незвичайні пригоди алі в країні недоладії» галини малик.
порівняння оповідання та повісті.
5. голодний і змерзлий сіроманець поневірявся на чужині в снігах. мені було дуже шкода старого вовка, приємно, що він давав собі раду, прикро, що з’їдав зайців.
6. військові миролюбно поставилися до сіроманця, нагодували, зробили житло біля лісосмуги. андрійко близький до сашка, адже теж дитина. тому сприймає вовка без упередження, не має страху, співчуває і є старій та незрячій тварині, і сіроманець віддячує добром: рятує андрійка.
7. галі грушецькій не могли не сподобатися сашкові риси вдачі. особливо сміливість, коли вони з галею зустріли сіроманця на лісовій стежці. також хлопець був добрим, співчутливим, цікавим, переживає за подругу в лісі, є. галя – звичайна дівчина, відмінниця. вона товариська, щедра, ділиться яблуками з сашком, хоче показати, що смілива, разом з хлопцем вирішила повертатись додому через ліс, у дівчинці сашко зустрів однодумця, вона готує харчі в далеку дорогу для друга.
8. сашко близький тим, що любить тварин, цікавий, хоче багато знати. я не можу схвалити вчинок, коли хлопець сказав, що на фотографії сіроманець, адже чепіжний продовжить полювати на тварину. також, напевно, недобре, що сашко пропускає уроки.
9. завершіть прислів'я: «скільки вовка не годуй, ». частину цього прислів'я в повісті промовляє дядько чепіжний. так не можна сказати про сіроманця, оскільки старий вовк не причиняв більше зла людям, повернувся до сашка.
10. повість м. вінграновського «сіроманець» навчає читачів любити природу, гуманно ставитися та беззахисним тваринам, бути добрим.
11. охарактеризуйте сашка й василя чепіжного за таким планом:
а) ім'я героя, вік, фах;
б) портрет;
в) вчинки персонажа;
г) мова літературного героя;
ґ) моє ставлення до нього.
12. на мою думку з другої частини повісті дуже романтичний епізод:
сашко не повірив своїм очам: на стежці перед ним стояв сіроманець! високий, широкогрудий, з великими димчастими незрячими очима.
— — самими губами сказав йому сашко.
сіроманець плакав. великі срібні сльози котилися по його морді й падали на пісок під лапи. сашко обійняв його за шию
вовк плаче, немов людина, справдилися сподівання олеся, повернулася надія.
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
1. у реченні використано (г) персоніфікацію.
сашко забіг за галею грушецькою додому, і дорога до школи в цей день сміялась на сонці досхочу .
2. піратом польових просторів у повісті названо (г) сіроманця.
3. установіть відповідність.
геройучинок1 сашкод намагається вилікувати сіроманця2 галя грушецькав збирає харчі в дорогу для друга йсіроманця3 василь чепіжнийг позбувається купленої собаки4 петро ляха рятує в снігу сіроманця4. повість на відміну від оповідання велика за обсягом, багато героїв, події відбувають на протязі довшого часу. на уроках української літератури в 5 класі вивчали повість «незвичайні пригоди алі в країні недоладії» галини малик.
порівняння оповідання та повісті.
5. голодний і змерзлий сіроманець поневірявся на чужині в снігах. мені було дуже шкода старого вовка, приємно, що він давав собі раду, прикро, що з’їдав зайців.
6. військові миролюбно поставилися до сіроманця, нагодували, зробили житло біля лісосмуги. андрійко близький до сашка, адже теж дитина. тому сприймає вовка без упередження, не має страху, співчуває і є старій та незрячій тварині, і сіроманець віддячує добром: рятує андрійка.
7. галі грушецькій не могли не сподобатися сашкові риси вдачі. особливо сміливість, коли вони з галею зустріли сіроманця на лісовій стежці. також хлопець був добрим, співчутливим, цікавим, переживає за подругу в лісі, є. галя – звичайна дівчина, відмінниця. вона товариська, щедра, ділиться яблуками з сашком, хоче показати, що смілива, разом з хлопцем вирішила повертатись додому через ліс, у дівчинці сашко зустрів однодумця, вона готує харчі в далеку дорогу для друга.
8. сашко близький тим, що любить тварин, цікавий, хоче багато знати. я не можу схвалити вчинок, коли хлопець сказав, що на фотографії сіроманець, адже чепіжний продовжить полювати на тварину. також, напевно, недобре, що сашко пропускає уроки.
9. завершіть прислів'я: «скільки вовка не годуй, ». частину цього прислів'я в повісті промовляє дядько чепіжний. так не можна сказати про сіроманця, оскільки старий вовк не причиняв більше зла людям, повернувся до сашка.
10. повість м. вінграновського «сіроманець» навчає читачів любити природу, гуманно ставитися та беззахисним тваринам, бути добрим.
11. охарактеризуйте сашка й василя чепіжного за таким планом:
а) ім'я героя, вік, фах;
б) портрет;
в) вчинки персонажа;
г) мова літературного героя;
ґ) моє ставлення до нього.
12. на мою думку з другої частини повісті дуже романтичний епізод:
сашко не повірив своїм очам: на стежці перед ним стояв сіроманець! високий, широкогрудий, з великими димчастими незрячими очима.
— — самими губами сказав йому сашко.
сіроманець плакав. великі срібні сльози котилися по його морді й падали на пісок під лапи. сашко обійняв його за шию
вовк плаче, немов людина, справдилися сподівання олеся, повернулася надія.
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза