Л.Українка "Давня казка".Ідея вільної творчості, духовної свободи людини. 1)Щодня на розмову приходив поет до:
а)друга б)лицаря в)дідброви г)музи
2)Головний герой твору >
а)садівник б)кріпак в)поет г)пан
3)Поет боявся, щоб від нього не втекли
а)думки б)рими в)однокласники г)мрії
4)З якою метою Бертольдо з прислугою вирушив гай
а)Відпочивати б)збирати гриби в)на побачення г)на полювання
5)Що вважав своїм богатством поет?
а)Штроту душі б)все, що його оточувало в)вірність і повагу рідних г)власну творчість
6)Які риси характеру переважали у лицаря?
а)Сміливість, привітність б)упертість, гордість в)волелюбність, лагідність
г)непокірність, порядність
7)Для чого, за словами поета, >?
а)широти кругозору б)поваги рідних в)вільних дум г)вдосконалення особистості
8)За що віддав би все багатство поета лицар?
а)За поцілунок коханої дівчини б)за збільшення кількості воїнів в)за матеріальне збагачення г)за ріст в очах конкурентів
9)Хто заспокоїв розчароване військо Бертольда?
а)лицар б)поет в)Ізодора г)військові співці
10)Краще смерть, ніж вічний сором!>>-це слова
а)поета б)співців в)лицаря г)воїнів
11)Що обіцяв поетові лицар >?
а)Багато грошей б)розкішне життя в)хату в замку г)кар'єрний ріст
12)Чим займаются сьогодні поетові нащадки?
а) > б) > в)схиляють > г)втішаються, >

Тренделєв

Яскравий сатиричний персонаж — повірений Тренделєв. Його спеціалізація — махінації з документами, він уособлює бюрократичне суспільство, морально звиродніле й охоплене корупцією. Письменник постійно мав справу з такими ділками, працюючи чиновником, добре знав їхню психологію, а тому зневажав до глибини душі. Характери в драматичних творах розкриваються через діалоги чи монологи. Саме думки вголос (через монолог) виявляють хижу сутність цього суспільного типу: «Т р е н д е л є в (сам). Добре діло це повіренничество, єй_богу! Другого такого прибильного не знайдеш… діло Борулі веду протів Красовського, а діло Красовського протів Борулі. Їздю на своїх конях по просителях, — і коней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того_таки самого, що й діла буде послі рішать, і він мені напише, що треба, а я тілько підпишу, якщо маю довіренность, а ні, то однесу підписать просителю. Апеляцію треба — так саме: той же, що рішав діло, і апеляцію напише, а колиЯскравий сатиричний персонаж — повірений Тренделєв. Його спеціалізація — махінації з документами, він уособлює бюрократичне суспільство, морально звиродніле й охоплене корупцією. Письменник постійно мав справу з такими ділками, працюючи чиновником, добре знав їхню психологію, а тому зневажав до глибини душі. Характери в драматичних творах розкриваються через діалоги чи монологи. Саме думки вголос (через монолог) виявляють хижу сутність цього суспільного типу: «Т р е н д е л є в (сам). Добре діло це повіренничество, єй-богу! Другого такого прибильного не знайдеш… діло Борулі веду протів Красовського, а діло Красовського протів Борулі. Їздю на своїх конях по просителях, — і коней годують, і мене годують, і фурмана годують, і платять!.. Наберу діл доволі, приїду в город, піду до столоначальника, до того_таки самого, що й діла буде послі рішать, і він мені напише, що треба, а я тілько підпишу, якщо маю довіренность, а ні, то однесу підписать просителю. Апеляцію треба — так саме: той же, що рішав діло, і апеляцію напише, а коли діло замисловате — вдаришся до секретаря… Нарешті: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи — не тужи! Все одно що лікар: чи вилічив, чи залічив — плати!»  

Омелько

дин із найколоритніших образів п’єси — Омелько. За його простакуватістю ховається глибока народна мудрість, мрійливість, гумористично’філософське ставлення до мирської «суєти» і водночас життєвий практицизм. Мартин і Омелько представляють два абсолютно протилежні світи: перший — дисгармонійний світ сучасної індустріальної цивілізації (на стадії його становлення) з хворобливими амбіціями, пристосуванством, нещирістю, пихатістю, хибними цінностями, метушливістю, трагікомічними стресами тощо; другий — гармонійний світ традиційної української сільської цивілізації з простим, природним устроєм життя, сердечністю, пошаною до традицій, до праці, з веселою й ліричною вдачею. Наприкінці твору перед глядачем розкриваються позитивні риси Мартина, він ніби народжується заново на світ, бо нарешті може природно себе поводити, тобто бути собою: «Чую, як мені легше робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала».  Ідея п’єси — смішна та людина, яка соромиться бути собою, захоплюється фальшивими цінностями, з усіх сил намагається пристосуватися до швидкоплинної моди. Сам І. Карпенко-Карий блискуче грав роль Мартина Борулі в Театрі корифеїв. Завдяки добродушному народному гуморові, упізнаваності, психологічній переконливості образів, гострій злободенності проблематики п’єса ось уже понад сто років з успіхом іде на сценах вітчизняних театрів.

ответ:На галявині лісу росла собі Ромашка, одним-однісінька. Поряд росли дзвіночки, кульбабки та багато різних квітів. Та лише Ромашка – одна. І було їй дуже сумно, ні з ким поговорити. Дзвіночки передзвонюються між собою, кульбабки зайняті своїми парашутиками-насінинками, весь час повчають їх, як найдалі літати. А до Ромашки нікому діла нема.

   Та одного дня все змінилося. Якось під вечір почула Ромашка, що хтось тихенько плаче. Озирнулася довкола і побачила маленьку Мурашку.

   – Гей, малечо, ти чого плачеш?

   – Ой, як не плакати, коли ніжечка дуже болить, – відповіла Мураха.

   – А що сталося з твоєю ніжкою? – стривожено спитала Ромашка, бо була дуже добра і завжди всіх жаліла.

   – Я її подряпала, і тепер йти не можу. Бачу хмара насувається, дощ буде, а додому мені далеко, – сказала Мурашка і знову заплакала.

    І справді, потемніло, загриміло, пішов густий дощ.

   – Ховайся, – крикнула Ромашка і низенько нахилила свою голівку, утворивши затишну, чарівну білу парасольку для Мурашки.

   – Ой тобі, Ромашечко, що заховала мене від дощу, а чим  я тобі віддячуся?

   – А ти поговори зі мною трішки, бо дуже мені самотньо тут.

   Розмовляли вони, розмовляли, аж поки дощик не закінчився. Мураха розповідала, де бувала, що бачила, а Ромашка уважно слухала і всміхалася, раділа, що знайшла собі подружку. Коли дощик перестав крапати, Ромашка підвела голову до сонечка, що зя’вилося між хмарками, аби просушити свої пелюсточки. А Мурашка зібралася йти додому.

   – Куди ж ти з хворою ніжкою підеш, біднесенька? – зупинила її Ромашка.

   – Попросімо дядечка Подорожника, хай полікує, він добрий лікар.

   А дядько Подорожник ріс поряд, почув про Мурашчину біду, дав краплинку свого соку, Ромашка свою пелюсточку для перев”язки, та й полікували Мурасі ніжку. Тут ще й дядько Джміль мимо пролітав, Ромашка його попросила до Мурашці дістатися дому. Він теж не відмовив, посадив її собі на спину та й полетів до мурашника. Ох і дякувала Мурашка новим друзям. А дядько Джміль підморгнув Мурасі і промовив:

    – Завжди пам”ятай, ніколи нікого в біді не лишай. Тоді завжди знайдеться хтось, що й тобі до колись, – та й полетів собі, а Мурашка помахала йому вслід лапкою і, задумавшись, пішла до дому.

   З того часу вона часто провідувала Ромашку, розповідала їй про новини в мурашнику чи лісі, не забувала подружку. І якось також віддячила Ромашці добром за добро. А було це так. Настав час Ромашці висипати достигле насіннячко, а на біду вітру нема, насіння не рознесеться галявиною. Зажурилася наша Ромашечка, ось тут і до Мураха подружці. Покликала всіх своїх родичів, а вони схопили кожна по насінинці і розбіглися в різні боки галявини, залишили там насіннячко та й пішли по своїх справах. А наша Мурашка задоволено потерла лапку об лапку і сказала:

  – Наступного року ти вже будеш на галявині не сама, не сумуватимеш. І підморгнула дядькові Джмелеві, котрий пролітав поряд. Добром за добро.

Объяснение: