Були часи, коли держава власна, могутня і сильна залишалася тільки в мріях, бо ім’я українця залишалося синонімом раба, душа і серце якого не знали неба, а земля українська ставала оселею скорботи і горя. У жертву було принесено життя мільйонів мучеників – синів і дочок України. Це завдяки їм не згасла віра у праведну путь, не вмерла надія у світле майбутнє, не зміліла любов до України. Українська душа огненно заговорила устами Тараса Шевченка, висповідалась і утвердилася в надії, що прилине правда і настане день, коли «врага не буде супостатата, а буде син і буде мати, і будуть люде на землі».Дивною квіткою-ломикаменем, чарівною мавкою волинських лісів, мужнім голосом цілого народу прибула до духовної Вітчизни українців безсмертна Леся Українка. ЇЇ поезія стала і хлібом насущним, і високим небом. Вона не дала українському народові втратити віру на осягнення вершини у сонячній кроні неба України. Іван Франко вклав в уста свого Мойсея пророчі слова про Месію, Мету, Дух. Поет став провідником нації, а слово його творів «вічним революціонером», духом неспокою у сходженні на вершину. Так не вмерла українська душа, не загинуло слово, вистояв народ, щоб знову опинитися на роздоріжжі і обрати свою майбутню долю.І от ми стали на порозі Європи. Майбутнє нашої держави залежить від нас, молодих, тих, хто сьогодні ще за шкільною партою, а завтра будуватиме нову Україну, високоцивілізовану, демократичну, де пануватиме достаток для більшості людей, які цінуватимуть конституційні свободи, де сяятимуть вогнями чисті міста, а у селах щасливо працюватимуть на своїй землі люди.Чого нам не вистачає тепер? Напевно, любові для значної частини громадян до України.Що до Україні? Відповідь одна: патріотизм. Саме любов до рідного краю і свого народу можуть до нам подолати усі негаразди і, головне, навчитись відрізняти свободу від рабства, труднощі, породжені становленням молодої держави,від труднощів, породжених ворогами нашої свободи. Саме патріотизм зможе забезпечити зміцнення нашої державності.Тож хай не зміліє духовна криниця наших молодих сердець, а віра, надія і любов до збудувати нову Україну.
1. Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великi лови на грубу звiрину. Вiн святкував почин свого нового життя,- бо недавно князь Данило дарував йому в Тухольщинi величезнi полонини i цiле одно пригiр’я Зелеменя; недавно вiн появився в тих горах i побудував собi гарну хату i оце першу учту справляє, знайомиться з довколичними боярами.
2. … бо Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, пiдсадкуватий, з грубими обрисами лиця i грубим, чорним волоссям, вiн i сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведiв, яких їхав воювати.
3. Тугар був старий вояк i старий ловець,- вiн не знав, що то тривога.
4. Та все-таки йому, гордому бояриновi, що вирiс i великої честi дослужився при князiвськiм дворi, важко було прилюдно вiддавати подяку за вирятування доньки мужиковi. Але нiщо було дiяти… Обов’язок вдячностi так був глибоко вкорiнений у наших рицарських предкiв, що й Тугар Вовк не мiг вiд нього виломатися.
5. – А так, ще питатися вашої громади! Менi князь дарував той лiс i тоту полонину, i менi нi в кого бiльше дозволятися.
6. I Тугар Вовк, що йшов передом у важкiй, понурiй задумi та мiркував над тим, як би то завтра стати гiдно i в цiлiм блиску перед тими смердами та показати їм свою повагу та вищiсть …
7. – Я хотiв сказати,- поправився Максим,- хотiв сказати ще не так. Боярине, вiддай за мене доньку свою, котру я люблю дужче свого життя, дужче душi своєї!
Грiм з ясного неба не був би так перелякав Тугара Вовка, як тi гарячi, а при тiм простi слова молодого парубка. Вiн вiдступив два кроки назад з гнiвом i погордою змiшаним поглядом мiрив бiдного Максима вiд нiг до голови. Лице його було недобре, аж синє, зуби йому зацiпило, губи дрожали.
– Смерде! – скрикнув вiн нараз, аж дооколичнi гори залунали тим проклятим окликом.- Що се за слова смiєш ти говорити до мене? Повтори ще раз, бо се не може бути, щоб я справдi чув те, що менi причулося.
8. Максим бачив тепер, що його надiї розбитi, що боярин надто високо мiряє, надто гордо глядить на нього.
9. Хоч вихований при княжiм дворi i зiпсований гниллю та пiдлотою, вiн усе-таки був рицар, вояк, чоловiк i мусив вiдчути серцем хоч крихту того чуття, яке так сильно порушувало серце Захара Беркута. А притiм же вiн далеко не по щирiй совiстi виповiдав уперед свої слова про необмежену власть князя; його душа й сама не раз бунтувалися проти тої властi, а тут вiн тiльки хотiв заслонити показом на княжу власть свої власнi забаги такої ж властi. Не диво, що слова Захара Беркута запали йому глибше в душу, нiж вiн сам того бажав. Вiн перший раз зi щирим подивом глянув на нього, але заразом i жаль йому зробилося того велетня, якого упадок, по його думцi, був близький i неминучий.
10. Я досi мовчав, але тепер менi велять говорити. Чесна громадо! Свiдоцтво моє проти боярина Тугара Вовка велике i страшне: вiн зра…
– Мовчав досi, то мовчи i далi! – ревнув боярин, блиснув топiр, i Митько Вояк з розлупаною головою, окровавлений, упав додолу.
1. Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великi лови на грубу звiрину. Вiн святкував почин свого нового життя,- бо недавно князь Данило дарував йому в Тухольщинi величезнi полонини i цiле одно пригiр’я Зелеменя; недавно вiн появився в тих горах i побудував собi гарну хату i оце першу учту справляє, знайомиться з довколичними боярами.
2. … бо Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, пiдсадкуватий, з грубими обрисами лиця i грубим, чорним волоссям, вiн i сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведiв, яких їхав воювати.
3. Тугар був старий вояк i старий ловець,- вiн не знав, що то тривога.
4. Та все-таки йому, гордому бояриновi, що вирiс i великої честi дослужився при князiвськiм дворi, важко було прилюдно вiддавати подяку за вирятування доньки мужиковi. Але нiщо було дiяти… Обов’язок вдячностi так був глибоко вкорiнений у наших рицарських предкiв, що й Тугар Вовк не мiг вiд нього виломатися.
5. – А так, ще питатися вашої громади! Менi князь дарував той лiс i тоту полонину, i менi нi в кого бiльше дозволятися.
6. I Тугар Вовк, що йшов передом у важкiй, понурiй задумi та мiркував над тим, як би то завтра стати гiдно i в цiлiм блиску перед тими смердами та показати їм свою повагу та вищiсть …
7. – Я хотiв сказати,- поправився Максим,- хотiв сказати ще не так. Боярине, вiддай за мене доньку свою, котру я люблю дужче свого життя, дужче душi своєї!
Грiм з ясного неба не був би так перелякав Тугара Вовка, як тi гарячi, а при тiм простi слова молодого парубка. Вiн вiдступив два кроки назад з гнiвом i погордою змiшаним поглядом мiрив бiдного Максима вiд нiг до голови. Лице його було недобре, аж синє, зуби йому зацiпило, губи дрожали.
– Смерде! – скрикнув вiн нараз, аж дооколичнi гори залунали тим проклятим окликом.- Що се за слова смiєш ти говорити до мене? Повтори ще раз, бо се не може бути, щоб я справдi чув те, що менi причулося.
8. Максим бачив тепер, що його надiї розбитi, що боярин надто високо мiряє, надто гордо глядить на нього.
9. Хоч вихований при княжiм дворi i зiпсований гниллю та пiдлотою, вiн усе-таки був рицар, вояк, чоловiк i мусив вiдчути серцем хоч крихту того чуття, яке так сильно порушувало серце Захара Беркута. А притiм же вiн далеко не по щирiй совiстi виповiдав уперед свої слова про необмежену власть князя; його душа й сама не раз бунтувалися проти тої властi, а тут вiн тiльки хотiв заслонити показом на княжу власть свої власнi забаги такої ж властi. Не диво, що слова Захара Беркута запали йому глибше в душу, нiж вiн сам того бажав. Вiн перший раз зi щирим подивом глянув на нього, але заразом i жаль йому зробилося того велетня, якого упадок, по його думцi, був близький i неминучий.
10. Я досi мовчав, але тепер менi велять говорити. Чесна громадо! Свiдоцтво моє проти боярина Тугара Вовка велике i страшне: вiн зра…
– Мовчав досi, то мовчи i далi! – ревнув боярин, блиснув топiр, i Митько Вояк з розлупаною головою, окровавлений, упав додолу.