«Дід Андрій вважав своїм обов’язком привчити Павлуся до лицарського ремесла. Вчив його їздити на коні, кидати списом та арканом, стріляти з рушниці та з лука й орудувати шаблею. Часом оповідав йому про Запорожжя, про козаків, їхні звичаї та про всі походи й пригоди із свого життя». • «Павлусь мріяв про те, коли й він підросте, стане славним козаком». • «Здається, не було нічого такого, чого б Павлусь для Гані не зробив». • «Павлусь підніс вгору свого супротивника та, як лише цей відстав від землі, розмахнув ним і кинув на землю». • «Павлусь дивився на те все наляканими очима. Йому здавалось, що це якийсь страшний сон, з якого не можна прокинутися». • «Його огорнув страх. У його уяві татарва була такою, що її ніхто не переможе. Дідусь розказував йому, як козаки били татар, та ось він бачив, як татарви нічого не стримало, і дідусь, і багато інших дужих козаків полягли». • Непорадний: «Козакові соромно плакати, ось що. Виростеш — козаком станеш, тоді й засоромишся». • «У Павлуся забилося серце, коли почув сотників наказ. Він сьогодні побачить те, що від дідуся стільки наслухався. Побачить, як козацтво стрінеться з татарами, тими страшними чортами, що цієї ночі так лютували в вці».
Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 р. у слободі Арсенівка на Херсонщині (тепер Новомиргородський район Кіровоградської області) у сім’ї управителя поміщицького маєтку. Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, яке закінчив у 1859 р. Відтоді майже двадцять років служив канцеляристом. З початку 60-х років брав активну участь в українському театральному житті. Протягом тривалого часу входив до різних театральних труп, на основі яких склався так званий театр корифеїв; він один із засновників театру корифеїв. З театром корифеїв також пов’язані імена Марії Заньковецької, Панаса Саксаганського. Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх. У 1900-1904 рр. Іван Карпович Тобілевич створив власну трупу. Виконував переважно комедійні акторські ролі. 1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр. Заслуга швидкого розвитку театру належить видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен з них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. І. Карпенко-Карий — автор багатьох п’єс. Справжню популярність йому принесли комедійні твори «Мартин Боруля» (1886 р.), «Сто тисяч» (1889 р.), «Хазяїн» (1900 р.). У них автор виступив проникливим гачем життєвих процесів, що зумовлювали суттєві зміни в українському суспільстві. Драматург звернув увагу на викривлення селянської психології, спричинені маніакальною жагою збагачення. Моральна деградація, руйнування родинних і людських взаємин, самодурство й тупе чванство — такі негативні риси побачив Карпенко-Карий в українському селянському середовищі. І. Карпенкові-Карому належить кілька п’єс на історичні теми. Серед них певний інтерес становить трагедія «Сава Чалий» — не перша в українському письменстві драматургічна обробка відомої народної пісні. На драматургічній практиці Карпенка-Карого суттєво позначився його власний театральний, передусім акторський досвід, що диктував пошук тих сценічних засобів, які б сприяли формуванню масового українського глядача. Помер Іван Карпенко-Карий 15 вересня 1907 р. у Берліні, похований на хуторі Надія.
Відповідь:
«Дід Андрій вважав своїм обов’язком привчити Павлуся до лицарського ремесла. Вчив його їздити на коні, кидати списом та арканом, стріляти з рушниці та з лука й орудувати шаблею. Часом оповідав йому про Запорожжя, про козаків, їхні звичаї та про всі походи й пригоди із свого життя». • «Павлусь мріяв про те, коли й він підросте, стане славним козаком». • «Здається, не було нічого такого, чого б Павлусь для Гані не зробив». • «Павлусь підніс вгору свого супротивника та, як лише цей відстав від землі, розмахнув ним і кинув на землю». • «Павлусь дивився на те все наляканими очима. Йому здавалось, що це якийсь страшний сон, з якого не можна прокинутися». • «Його огорнув страх. У його уяві татарва була такою, що її ніхто не переможе. Дідусь розказував йому, як козаки били татар, та ось він бачив, як татарви нічого не стримало, і дідусь, і багато інших дужих козаків полягли». • Непорадний: «Козакові соромно плакати, ось що. Виростеш — козаком станеш, тоді й засоромишся». • «У Павлуся забилося серце, коли почув сотників наказ. Він сьогодні побачить те, що від дідуся стільки наслухався. Побачить, як козацтво стрінеться з татарами, тими страшними чортами, що цієї ночі так лютували в вці».
Пояснення:
Так
Відповідь:
Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 р. у слободі Арсенівка на Херсонщині (тепер Новомиргородський район Кіровоградської області) у сім’ї управителя поміщицького маєтку. Навчався в Бобринецькому повітовому училищі, яке закінчив у 1859 р. Відтоді майже двадцять років служив канцеляристом. З початку 60-х років брав активну участь в українському театральному житті. Протягом тривалого часу входив до різних театральних труп, на основі яких склався так званий театр корифеїв; він один із засновників театру корифеїв. З театром корифеїв також пов’язані імена Марії Заньковецької, Панаса Саксаганського. Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх. У 1900-1904 рр. Іван Карпович Тобілевич створив власну трупу. Виконував переважно комедійні акторські ролі. 1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр. Заслуга швидкого розвитку театру належить видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен з них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. І. Карпенко-Карий — автор багатьох п’єс. Справжню популярність йому принесли комедійні твори «Мартин Боруля» (1886 р.), «Сто тисяч» (1889 р.), «Хазяїн» (1900 р.). У них автор виступив проникливим гачем життєвих процесів, що зумовлювали суттєві зміни в українському суспільстві. Драматург звернув увагу на викривлення селянської психології, спричинені маніакальною жагою збагачення. Моральна деградація, руйнування родинних і людських взаємин, самодурство й тупе чванство — такі негативні риси побачив Карпенко-Карий в українському селянському середовищі. І. Карпенкові-Карому належить кілька п’єс на історичні теми. Серед них певний інтерес становить трагедія «Сава Чалий» — не перша в українському письменстві драматургічна обробка відомої народної пісні. На драматургічній практиці Карпенка-Карого суттєво позначився його власний театральний, передусім акторський досвід, що диктував пошук тих сценічних засобів, які б сприяли формуванню масового українського глядача. Помер Іван Карпенко-Карий 15 вересня 1907 р. у Берліні, похований на хуторі Надія.