6 грудня 1871 р. – Народився в сім’ї ремісника. Батько — К. П. Вороний походив з кріпаків, мати — О. Д. Колачинська — з роду освітнього діяча 17-18 століття, ректора Київської академії П. Колачинського. Навчався у Харківському, пізніше — у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет) .
1893 р. – вірш «Не журись, дівчино»
З 1897 Актор трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших.
1901 р. – Залишив сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова.
В «Літературно-науковому вістнику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур» .
1903 р. – Альманах «З-над хмар і долин»
1910 р. – Оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі.
1911 р. – Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів.
1912 р. – вірш “Блакитна Панна“
1913 р. – Збірца «В сяйві мрій»
1917 р. – Один із засновників Української Центральної ради. Один із засновників і режисерів Українського національного театру, який відкрив свій сезон постановкою “Пригвождених” В. Винниченка.
1920 р. – Емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи.
1926 р. – Після повернення в Україну вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні тощо.
1934 р. – М. Вороного було заарештовано як польського шпигуна. Деякий час перебував у Воронежі, потім висланий на Одещину.
7 червня 1938 р. – Розстріляний за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області з групою селян
10 листопада 1957 р. – Рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного було реабілітовано.
Прометей — герой давньогрецького міфу. До образу Прометея зверталися багато митців різних епох і народів. Цей герой неухильно виконує своє призначення задля щастя людства, стаючи символом нескореності, героїзму, майже надлюдської мужності.
Образ героя-вогненосця, який не підкорився волі богів, використовували славнозвісні Есхіл, Гете, Байрон, а також великі українські поети Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Андрій Малишко. Наприклад, Леся Українка звертається до тих, кому небайдужа доля народу, говорячи: "Брати мої, нащадки Прометея". Волелюбні революційні прагнення Великого Кобзаря також уособлені в образі Прометея: поема "Кавказ" досьогодні є геніальним прикладом утілення відомого образу.
Талановитого українського митця Андрія Малишка теж надихнув образ Прометея. Поет створив хвилюючу поему, де розказано про героїчну долю радянського солдата та про самопожертву селян, які намагалися вкрити його від фашистів.
Задум поеми "Прометей" виник в уяві поета в самий розпал війни. Андрію Малишку розповіли про солдата-розвідника, який був родом зі Смоленщини. Цього солдата, важко пораненого, сховали в себе українські селяни, однак, незважаючи на всі намагання, хлопець усе ж потрапив до рук гітлерівців. Загарбники довго допитували селян, погрожуючи смертю, але ніхто не видав росіянина. Щоб урятувати добрих людей від загибелі, боєць признався, хто він є. Фашисти прив'язали розвідника до дерева й спалили його, а селян погнали в неволю. Цей випадок схвилював Андрія Малишка до глибини душі. Подвиг солдата та його духовна близькість з українським народом вразили поета. Цей розвідник здавався людиною прометеївської сили духу.
Поема "Прометей" — приклад епічного твору. Залишивши почуту розповідь майже без змін, Андрій Малишко наповнив її тонким психологізмом, високою патетикою та героїчним пафосом. Після тяжкого бою селянський хлопчик знаходить важко пораненого молодого солдата. Українські селяни надали йому до забинтували груди та поклали його на сіно в стодолі. Опритомнівши, боєць звертається зі словами глибокої вдячності до хазяйки, яка доглядала його, називаючи цю жінку матір'ю. Уже з перших сторінок поеми ми бачимо, що молодому воїнові притаманні найкращі людські риси: ніжність, вдячність, простота почуттів. Одного разу, гортаючи сторінки шевченківського "Кобзаря", хлопець відчув неабиякий інтерес до образу Прометея. У баченні бійця славетний герой міфу постає як символ самовідданості, чесності, мужності. І солдата, і хлопчика, з яким він потоваришував, дуже вразила сміливість Прометея протистояти богам. Навіть уві сні вони бачать "Прометея зоряні очі".
Фінал поеми трагічний. Фашисти знаходять бійця. На майдані, під дулами німецьких автоматів, жоден із селян не розкриває таємниці юнака, називаючи його своїм. Та боєць розуміє, що більше чекати не можна: кати не пробачать людям непокори й знищать їх. Беручи провину на себе, хлопець вигукує: "Стріляй! Розвідник я! Солдат!"
Андрій Малишко з глибокою печаллю розмірковує над долею смоленського юнака. Поет, користуючись літературним засобом авторського відступу, каже про те, що молодим рукам солдата треба було б трудитися, а тепло серця віддати коханій. Жорстока страта розвідника приголомшила селян. Лише бринять, мов луна, в їхній пам'яті останні слова — слова солдатського заповіту:
Дивіться, люди, по мені,
Устануть інші в пломені.
Ставайте й ви в трудні походи,
Не вип'ють прокляті заброди
Живущу кров мою.
У цих словах немає й тіні розпачу, жалю, страху. Солдат вірить, що справа, за яку він віддає своє молоде життя, переможе. Тому Прометеєві не страшно померти.
Андрій Малишко старанно підкреслює, що герой його поеми — не тільки хоробрий воїн, а й ніжний син, вірний товариш, людина-гуманіст. Саме таким — простим, лагідним, дещо сором'язливим, сповненим жаги до життя — міг бути полум'яний герой вічного міфу — титан Прометей.
6 грудня 1871 р. – Народився в сім’ї ремісника. Батько — К. П. Вороний походив з кріпаків, мати — О. Д. Колачинська — з роду освітнього діяча 17-18 століття, ректора Київської академії П. Колачинського. Навчався у Харківському, пізніше — у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет) .
1893 р. – вірш «Не журись, дівчино»
З 1897 Актор трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших.
1901 р. – Залишив сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова.
В «Літературно-науковому вістнику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур» .
1903 р. – Альманах «З-над хмар і долин»
1910 р. – Оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі.
1911 р. – Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів.
1912 р. – вірш “Блакитна Панна“
1913 р. – Збірца «В сяйві мрій»
1917 р. – Один із засновників Української Центральної ради. Один із засновників і режисерів Українського національного театру, який відкрив свій сезон постановкою “Пригвождених” В. Винниченка.
1920 р. – Емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи.
1926 р. – Після повернення в Україну вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні тощо.
1934 р. – М. Вороного було заарештовано як польського шпигуна. Деякий час перебував у Воронежі, потім висланий на Одещину.
7 червня 1938 р. – Розстріляний за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області з групою селян
10 листопада 1957 р. – Рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного було реабілітовано.
Прометей — герой давньогрецького міфу. До образу Прометея зверталися багато митців різних епох і народів. Цей герой неухильно виконує своє призначення задля щастя людства, стаючи символом нескореності, героїзму, майже надлюдської мужності.
Образ героя-вогненосця, який не підкорився волі богів, використовували славнозвісні Есхіл, Гете, Байрон, а також великі українські поети Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Андрій Малишко. Наприклад, Леся Українка звертається до тих, кому небайдужа доля народу, говорячи: "Брати мої, нащадки Прометея". Волелюбні революційні прагнення Великого Кобзаря також уособлені в образі Прометея: поема "Кавказ" досьогодні є геніальним прикладом утілення відомого образу.
Талановитого українського митця Андрія Малишка теж надихнув образ Прометея. Поет створив хвилюючу поему, де розказано про героїчну долю радянського солдата та про самопожертву селян, які намагалися вкрити його від фашистів.
Задум поеми "Прометей" виник в уяві поета в самий розпал війни. Андрію Малишку розповіли про солдата-розвідника, який був родом зі Смоленщини. Цього солдата, важко пораненого, сховали в себе українські селяни, однак, незважаючи на всі намагання, хлопець усе ж потрапив до рук гітлерівців. Загарбники довго допитували селян, погрожуючи смертю, але ніхто не видав росіянина. Щоб урятувати добрих людей від загибелі, боєць признався, хто він є. Фашисти прив'язали розвідника до дерева й спалили його, а селян погнали в неволю. Цей випадок схвилював Андрія Малишка до глибини душі. Подвиг солдата та його духовна близькість з українським народом вразили поета. Цей розвідник здавався людиною прометеївської сили духу.
Поема "Прометей" — приклад епічного твору. Залишивши почуту розповідь майже без змін, Андрій Малишко наповнив її тонким психологізмом, високою патетикою та героїчним пафосом. Після тяжкого бою селянський хлопчик знаходить важко пораненого молодого солдата. Українські селяни надали йому до забинтували груди та поклали його на сіно в стодолі. Опритомнівши, боєць звертається зі словами глибокої вдячності до хазяйки, яка доглядала його, називаючи цю жінку матір'ю. Уже з перших сторінок поеми ми бачимо, що молодому воїнові притаманні найкращі людські риси: ніжність, вдячність, простота почуттів. Одного разу, гортаючи сторінки шевченківського "Кобзаря", хлопець відчув неабиякий інтерес до образу Прометея. У баченні бійця славетний герой міфу постає як символ самовідданості, чесності, мужності. І солдата, і хлопчика, з яким він потоваришував, дуже вразила сміливість Прометея протистояти богам. Навіть уві сні вони бачать "Прометея зоряні очі".
Фінал поеми трагічний. Фашисти знаходять бійця. На майдані, під дулами німецьких автоматів, жоден із селян не розкриває таємниці юнака, називаючи його своїм. Та боєць розуміє, що більше чекати не можна: кати не пробачать людям непокори й знищать їх. Беручи провину на себе, хлопець вигукує: "Стріляй! Розвідник я! Солдат!"
Андрій Малишко з глибокою печаллю розмірковує над долею смоленського юнака. Поет, користуючись літературним засобом авторського відступу, каже про те, що молодим рукам солдата треба було б трудитися, а тепло серця віддати коханій. Жорстока страта розвідника приголомшила селян. Лише бринять, мов луна, в їхній пам'яті останні слова — слова солдатського заповіту:
Дивіться, люди, по мені,
Устануть інші в пломені.
Ставайте й ви в трудні походи,
Не вип'ють прокляті заброди
Живущу кров мою.
У цих словах немає й тіні розпачу, жалю, страху. Солдат вірить, що справа, за яку він віддає своє молоде життя, переможе. Тому Прометеєві не страшно померти.
Андрій Малишко старанно підкреслює, що герой його поеми — не тільки хоробрий воїн, а й ніжний син, вірний товариш, людина-гуманіст. Саме таким — простим, лагідним, дещо сором'язливим, сповненим жаги до життя — міг бути полум'яний герой вічного міфу — титан Прометей.