«Слово про похід Ігорів» - видатна пам'ятка культури Київської Русі. Написана невідомим автором, вона пройшла крізь століття, подолавши всі перешкоди. Це твір - героїчна, сповнена палкої любові до Вітчизни, до свого народу поема-заклик, яка тягнеться з сивої давнини, гаряче відлунюючи в серцях сучасних українців. Центральним образом «Слова...» є, безумовно, Руська земля. По-перше, у творі згадується багато тодішніх географічних назв: Київ, Курськ, Чернігів, Новгород, Путивль, Сула, Дон, Донець, Дніпро-Славута т. д. По-друге, дійовою особою в поемі виступає сама природа: звірі, птахи, ріки розмовляють, дощі стрілами надсилаються із неба, «криваві зорі світ провіщають», затемнення сонця пророкує поразку Ігоревім війську. Під час походу русичів на половців Руська земля «велить прислухатись землі незнаємої», щоб почути наближення ворога. В ході битви «земля гуде», «ріки мутно течуть». Після поразки російського війська «чорна земля під копитами кістьми була засіяна, а кров'ю полита». Виразно малює автор картину туги і жалю Руської землі по загиблим воїнам: «Никне трава жалощами, а дерево тугою до землі прихилилось». На протязі всього твору образу Руської землі протиставляється образ землі Половецької. Це її звоював великий київський князь Святослав, а князь Ігор і собі хоче списа зломити при полі Половецькому... чи шоломом пити воду з Дону». І непривітна і неласкава чужинецька земля до Ігоря Святославовича, бо принесла йому тільки поразка, ганьба і полон. Перебуваючи в половецькому полоні, князь Ігор не забуває рідну землю, «мислю поле міряє од Дону великого до малого Дінця». Його дружина Ярославна звертається до вітру, сонця, Дніпру-Славуті, щоб вони до горю повернутися на рідну землю, бо «важко... Руській землі без князя...». І коли Ігорю Святославовичу вдається втекти з полону, то й «землі раді, городи веселі, співають вони про давніх князів, про молодих виспівують». Руська земля у творі - це те, що для наших предків було найдорожчим. Вони йшли в бій за землю Руську», за неї страждали і гинули. Та й сама Руська земля стогнала від князівських міжусобиць, «колишні часи і колишніх князів згадуючи!». Тому провідною в «Слові...» є ідея єдності всіх руських земель, адже, тільки об'єднавшись, удільні князі зможуть перемогти своїх ворогів, захистити Батьківщину. «Слово про похід Ігорів» - поема слави, вірності і патріотизму наших предків, це наша історія. І як добре, що цей прекрасний твір незважаючи на всі перешкоди: війни, стихійні лиха - таки дійшов до нас і каже до наших сердець, нагадуючи кожному, хто ми, чиїх батьків діти.
Прагнучи оспівати кращі духовні якості українського народу, Г. Ф. Квітка-Основ'яненхо у повісті "Маруся" створив яскраву картину життя, побуту, звичаїв, взаємин душевно багатих простих людей, яких письменник-гуманіст свідомо ідеалізує. Квітка Основ'яненко вперше в українській прозі показав людину праці, відтворив трудове життя хліборобів.Зразком для наслідування є Марусин батько Наум Дрог, який, хоч і був кріпаком, завдяки своїй набожності та чесній праці здобув щастя, задоволення від своєї праці та достаток у господарстві.Такими ж привабливими рисами наділені й інші герої повісті. Маруся, дочка Наума Дрота, викликає симпатію своєю зовнішньою красою, яку письменник змальовує у дусі народнопісенної творчості: "Висока, прямісінька,... чорнявенька, очиці як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку..." Автор докладно описує святкове вбрання Марусі, традиційне для заможних українських дівчат: кілька разків намиста, червона юпка, біленька тонка сорочка з вишитими червоними нитками пишними рукавами... Маруся — справжня красуня. Так само прекрасний і духовний світ дівчини. Вона тиха, смирна, покірна, набожна. А головне — роботяща. В усьому допомагає батькам, які обходяться без наймички, мати за нею сидить склавши руки.До пари Марусі її коханий Василь. Ідеальній зовнішності парубка відповідає така сама вдача: чесний, скромний, добрий, щирий у почуттях, працьовитий. Покохавши Марусю, Василь здатний зробити все для здобуття щастя з коханою. Він наймається до купця, щоб тяжкою працею заробити на "найомщика", який би пішов замість нього в солдати.Квітка-Основ'яненко — глибокий знавець народного життя, показав, що на перешкоді до щастя двох закоханих стоїть реальний життєвий конфлікт того часу — загроза страшної миколаївської солдатчини: важка двадцятип'ятирічна солдатська служба для хлопця і злиденна доля жінки-солдатки для дівчини.Історія чистого й вірного кохання Марусі та Василя закінчилася трагічно. Маруся, страждаючи від розлуки з коханим, до того ж застудилася і, тяжко захворівши, померла. Василь, повернувшись із заробітків і не заставши коханої живою, йде в монастир і там невдовзі помирає з горя.Хоч автор ідеалізує життя і взаємини селян у творі, проте викривається в ньому й сувора правда про соціальне лихо тих часів — солдатчину, беззахисність сироти.Повість "Маруся" була першою в українській прозі спробою реалістично змалювати тодішнє селянське життя. І авторові ця спроба повною мірою вдалася. Читачі познайомилися не тільки з названими героями, а й з героєм іншим — Україною, з її поетичною природою, з її поетичним життям простого народу, з її поетичними звичаями.
