І вона зо всієї сили ударила Федька по голові. Федько аж упав на одно коліно і закрив руками голову. Мати знов хотіла вдарити його.
— Підождіть, Іванихо! — зупинив її батько Толин і підняв Федька.
— Встань... Чекайте, Іванихо... Я хочу спитать його... Федьку, я вірю тобі, я знаю, що ти ніколи не брешеш, не бреши й тепер: говори, ти потягнув Толю на річку?
Федько трусився, коліна йому зігнулись і хилитались на всі боки. Він мовчав.
— Говори ж, падлюко! — торсонула його мати.
Федько глянув на Толю,— той великими, повними страху й тоски очима дивився прямо на нього. Сльози текли йому по щоках і зупинялись в куточках рота. Толя машинально злизував їх язиком і все дивився на Федька з чеканням чогось страшного.
— Ну, говори ж, Федьку! — нетерпляче сказав батько Толин.
Федько одвів очі од Толі, похилився і тихо сказав:
— Повів...
— І пхнув його на кригу?
— Пхнув...
— Паршивець же ти! — крикнув Толин батько і сильно хляснув Федька по лиці. А потім повернувся до Федькової матері і сказав:
— Надіюсь, що на цей раз чоловік ваш покарає його, як слід... Инакше, лучче очистіть мені кватирю.
Федькові знов упала з голови шапка, як ударив його Толин батько. Він підняв її й подивився на Толю. Але Толя тулився до матері, яка милувала вже і жаліла його.
А ввечері, коли мав прийти батько Федьків з роботи, Федько кашляв і облизував гарячі губи. Йому було страшенно жарко.
— Ага, бухикаєш, кашляєш, идоле? — обзивалась од печі мати.— Підожди, підожди, візьме тебе чорт... Ось нехай ще батько прийде та погріє ще ремінем. Що, єсть жар?
— Єсть...—тихо одповів Федько, а сам придивлявся, як в очах його стояли дивні жовті й зелені плями.
Коли батько прийшов і мати стала йому розказувати, Федькові в очах уже було зовсім жовто і голова була страшно тяжка й гаряча; така була тяжка, що не можна було держати її на плечах і хотілось покласти чи на стіл, чи на землю, чи хоч у піч — аби покласти.
Мати говорила, але Федько навіть не слухав і не пам'ятав вже нічого. Він тільки, як крізь сон, бачив, що татуньо чогось страшенно став лютий, такий лютий, що аж говорити не міг і тільки хапався то за горло, то за ремінь.
Потім Федька поклали на стілець і били вже, як слід. Але Федько й на цей раз навіть не скрикнув. Тільки, як батько пустив на мент руку, якою держав його, Федько впав додолу й не рушався.
— Встава-ай!! — ревнув батько й шарпнув сина за руку; але рука була така гаряча, а лице сина було таке дивно спокійне, що батько кинув ремінь і нахилився до Федька. Федько вже нічого не чув і не бачив.
А через три дні він лежав мертвий. Разів зо два він приходив до пам'яті, питав, чи били Толю, щось бурмотів і знов падав непритомним. Я в непритомності когось просив, комусь грозився і все чогось допитувався у Толі.
Батько й мати не одходили від його постелі, трусились і мовчки боролись з смертю. Але смерть поборола.
На четвертий день Федька ховали. На кладовище йшли хлопці зо всіх сусідніх вулиць. Спірка, Стьопка й Гаврик плакали навзрид.
А Толя тихенько виглядав із вікна. Мама йому строго наказала не виходити до вуличних хлопців.
А йому було цікаво подивитись, як будуть ховати Федька-халамидника.
Коли Федькова труна сховались за рогом вулиці і не було вже нікого видно, Толя одійшов од вікна, перекрутивсь на одній нозі й побіг гратися з чижиком.
Цього чижика він сказав Федьковій матері віддати йому, бо він його виграв у Федька.
Дати характеристику Павлусю з твору "Скарб" пропоную так:
Павлусь - головний персонаж твору "Скарб". Це єдина дитина у родині, про яку опікувались з самого раннього дитинства аж занадто. Хлопець звик до того, що батьки для нього - то ніби слуги, які виконують всі його забаганки. Неробство, бездіяльність, нудьга - ці слова якнайкраще характеризують життя Павлуся. Він звик нікому не допомагати, жити лиш у своє задоволення. Павлусь - справжній егоїст, який не переймається життям інших людей, навіть рідних батьків. Всі вважали, що "щастя, як горох з мішка, так і сиплеться на нашого Павлуся". Але чи справді таке сите, проте бездіяльне життя можна назвати щасливим? Я вважаю, що ні. Павлусь - не найкращий приклад для наслідування. Це повний антипод справжнього українця, адже для людини позитивної характерними є риси працьовитості, щирості, любові до ближнього.
І вона зо всієї сили ударила Федька по голові. Федько аж упав на одно коліно і закрив руками голову. Мати знов хотіла вдарити його.
— Підождіть, Іванихо! — зупинив її батько Толин і підняв Федька.
— Встань... Чекайте, Іванихо... Я хочу спитать його... Федьку, я вірю тобі, я знаю, що ти ніколи не брешеш, не бреши й тепер: говори, ти потягнув Толю на річку?
Федько трусився, коліна йому зігнулись і хилитались на всі боки. Він мовчав.
— Говори ж, падлюко! — торсонула його мати.
Федько глянув на Толю,— той великими, повними страху й тоски очима дивився прямо на нього. Сльози текли йому по щоках і зупинялись в куточках рота. Толя машинально злизував їх язиком і все дивився на Федька з чеканням чогось страшного.
— Ну, говори ж, Федьку! — нетерпляче сказав батько Толин.
Федько одвів очі од Толі, похилився і тихо сказав:
— Повів...
— І пхнув його на кригу?
— Пхнув...
— Паршивець же ти! — крикнув Толин батько і сильно хляснув Федька по лиці. А потім повернувся до Федькової матері і сказав:
— Надіюсь, що на цей раз чоловік ваш покарає його, як слід... Инакше, лучче очистіть мені кватирю.
Федькові знов упала з голови шапка, як ударив його Толин батько. Він підняв її й подивився на Толю. Але Толя тулився до матері, яка милувала вже і жаліла його.
А ввечері, коли мав прийти батько Федьків з роботи, Федько кашляв і облизував гарячі губи. Йому було страшенно жарко.
— Ага, бухикаєш, кашляєш, идоле? — обзивалась од печі мати.— Підожди, підожди, візьме тебе чорт... Ось нехай ще батько прийде та погріє ще ремінем. Що, єсть жар?
— Єсть...—тихо одповів Федько, а сам придивлявся, як в очах його стояли дивні жовті й зелені плями.
Коли батько прийшов і мати стала йому розказувати, Федькові в очах уже було зовсім жовто і голова була страшно тяжка й гаряча; така була тяжка, що не можна було держати її на плечах і хотілось покласти чи на стіл, чи на землю, чи хоч у піч — аби покласти.
Мати говорила, але Федько навіть не слухав і не пам'ятав вже нічого. Він тільки, як крізь сон, бачив, що татуньо чогось страшенно став лютий, такий лютий, що аж говорити не міг і тільки хапався то за горло, то за ремінь.
Потім Федька поклали на стілець і били вже, як слід. Але Федько й на цей раз навіть не скрикнув. Тільки, як батько пустив на мент руку, якою держав його, Федько впав додолу й не рушався.
— Встава-ай!! — ревнув батько й шарпнув сина за руку; але рука була така гаряча, а лице сина було таке дивно спокійне, що батько кинув ремінь і нахилився до Федька. Федько вже нічого не чув і не бачив.
А через три дні він лежав мертвий. Разів зо два він приходив до пам'яті, питав, чи били Толю, щось бурмотів і знов падав непритомним. Я в непритомності когось просив, комусь грозився і все чогось допитувався у Толі.
Батько й мати не одходили від його постелі, трусились і мовчки боролись з смертю. Але смерть поборола.
На четвертий день Федька ховали. На кладовище йшли хлопці зо всіх сусідніх вулиць. Спірка, Стьопка й Гаврик плакали навзрид.
А Толя тихенько виглядав із вікна. Мама йому строго наказала не виходити до вуличних хлопців.
А йому було цікаво подивитись, як будуть ховати Федька-халамидника.
Коли Федькова труна сховались за рогом вулиці і не було вже нікого видно, Толя одійшов од вікна, перекрутивсь на одній нозі й побіг гратися з чижиком.
Цього чижика він сказав Федьковій матері віддати йому, бо він його виграв у Федька.
Просматривай любые ответы с подпиской Знания Плюс
Проверенный ответ
annaburyak777
Annaburyak777 Умный
Дати характеристику Павлусю з твору "Скарб" пропоную так:
Павлусь - головний персонаж твору "Скарб". Це єдина дитина у родині, про яку опікувались з самого раннього дитинства аж занадто. Хлопець звик до того, що батьки для нього - то ніби слуги, які виконують всі його забаганки. Неробство, бездіяльність, нудьга - ці слова якнайкраще характеризують життя Павлуся. Він звик нікому не допомагати, жити лиш у своє задоволення. Павлусь - справжній егоїст, який не переймається життям інших людей, навіть рідних батьків. Всі вважали, що "щастя, як горох з мішка, так і сиплеться на нашого Павлуся". Але чи справді таке сите, проте бездіяльне життя можна назвати щасливим? Я вважаю, що ні. Павлусь - не найкращий приклад для наслідування. Це повний антипод справжнього українця, адже для людини позитивної характерними є риси працьовитості, щирості, любові до ближнього.