Природа в житті людини відіграє як матеріальне, так і духовне значення. Матеріальне, бо власне природа дає нам їжу, житло, одяг. І здавалося б, ця думка дуже проста, тому, дотримуючись цього погляду, людина повинна б бути вдячною природі. Якщо немає такого почуття, то принаймні треба розуміти таку просту річ: не доглядаючи, не удобрюючи поле, нічого сподіватися, що наступного року в тебе буде хліб на столі.
Духовне значення природи в житті людини, на мою думку, почало втрачатися давно, коли людина стала більше приділяти уваги собі, своєму внутрішньому світу, а не своїм стосункам із зовнішнім світом. Колись дайбожичі, або язичники, не відділяли себе від природи, вони жили в ній і з нею. І характер поведінки, і навіть одяг були гармонійними з природою. Нині ж, чим більше викликів ми робимо, наприклад, у одязі, чим більше ми дотримуємося певної моди, а не гармонійного поєднання зручного й естетичного, тим більше ми відділяємося від природи. Природа не стає нам матір’ю, ким вона була для наших пращурів. А ми, як ті невиховані безбатченки, поводимося непристойно й ненависно. Терпіння природи не безмежне. Вона буде протестувати й посилатиме нам страшні попередження, наприклад Чорнобильська трагедія — це одне з таких попереджень. Та все ж таки я вірю в духовне відродження людини, адже вона приходить у цей світ безгрішним малям. Треба тільки частіше нагадувати людям, що вони — діти природи, її маленька частка.
Михайлик — простий сільський талановитий хлопчик, син бідняків. Він дуже допитливий — йому все хочеться знати, до всього дійти своїм розумом або ж довідатися від дорослих. Батько Михайлика — лицар-хлібороб. В образі Панаса Дем’яновича втілена ота вікова селянська мудрість і доброта, що так характерна для простих, чемних трудівників-хліборобів. Все життя своє батько працює на землі, на тій загорьованій десятинці, що і годує, і зодягає, і на світі держить його і сім’ю. Таким чином, першовідкривачами краси життя виступають потомственні хлібороби. Мати Михайлика — це образ духовно багатої, красивої, трудящої жінки-селянки. Ганна Іванівна — берегиня родинного добробуту і злагоди. Дід Дем’ян — представник старшого покоління Стельмахів. Бабуся — проста селянська трудівниця Люба — подружка Михайлика, вона добра, щира, чуйна. Дядько Себастіян — перший учитель і наставник майбутнього письменника, був голова комбіду. Він другий батько для Михайлика. Дядько Микола — великий життєлюб. Це — втілення народного оптимізму. Дотепний жартівник жив хоч і бідно, зате весело
Природа в житті людини відіграє як матеріальне, так і духовне значення. Матеріальне, бо власне природа дає нам їжу, житло, одяг. І здавалося б, ця думка дуже проста, тому, дотримуючись цього погляду, людина повинна б бути вдячною природі. Якщо немає такого почуття, то принаймні треба розуміти таку просту річ: не доглядаючи, не удобрюючи поле, нічого сподіватися, що наступного року в тебе буде хліб на столі.
Духовне значення природи в житті людини, на мою думку, почало втрачатися давно, коли людина стала більше приділяти уваги собі, своєму внутрішньому світу, а не своїм стосункам із зовнішнім світом. Колись дайбожичі, або язичники, не відділяли себе від природи, вони жили в ній і з нею. І характер поведінки, і навіть одяг були гармонійними з природою. Нині ж, чим більше викликів ми робимо, наприклад, у одязі, чим більше ми дотримуємося певної моди, а не гармонійного поєднання зручного й естетичного, тим більше ми відділяємося від природи. Природа не стає нам матір’ю, ким вона була для наших пращурів. А ми, як ті невиховані безбатченки, поводимося непристойно й ненависно. Терпіння природи не безмежне. Вона буде протестувати й посилатиме нам страшні попередження, наприклад Чорнобильська трагедія — це одне з таких попереджень. Та все ж таки я вірю в духовне відродження людини, адже вона приходить у цей світ безгрішним малям. Треба тільки частіше нагадувати людям, що вони — діти природи, її маленька частка.