Чарівна, мальовнича природа України не може залишити байдужою жодну людину, здатну сприймати прекрасне, а тим більше поетів, душа яких відкрита для всього тонкого, красивого. Не один вірш присвятили вони рідним вербам, лукам, річкам, і слова ці наповнені щирою любов'ю до рідного краю.
Справжнім співцем природи був і Павло Тичина, творчість якого була гімном праматері природі, яка сповнює людину силами і надихає на прекрасне. Особливу увагу образам рідної природи приділяє він у своїй першій збірці "Сонячні кларнети", яка стала новим потужним словом в українській літературі. Поет говорив, здавалося б, про старі, вічні речі, але звучали ці слова по-новому. Для нього нерозривними були зв'язки між природою та музикою, адже поет ще з дитячих років захоплювався співами, добре знав і відчував музику. Для Тичини світ не просто існує, а рухається в якомусь ритмі; все навкруги, і природа в тому числі, має свою музику, суголосну з мелодіями всесвіту:
Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото-поколото,
Горить-тремтить ріка,
Як музика.
Для Тичини, який не мислив свого життя без музики, такі порівняння й асоціації були природними, адже й збірку він назвав "Сонячними кларнетами", створивши образ не просто якогось фізичного тіла, тепло якого досягає Землі, а життєдайного, сповненого світлої енергії небесного світила, яке не просто існує, а живе, і його життя, гра його променів нагадує гру на кларнеті. І це не єдиний приклад, коли образ природи асоціюється з музикою, утвореною якимось музичним інструментом: "...тополі арфи гнуть...", "арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї самодзвонними...", "скрізь поточки, як дзвіночки".
Природа, як і музика, суголосна з настроями ліричного героя, вона ніби живе в передчутті якихось змін, звершень, великих подій.
Саме тому, як я гадаю, з'являється образ весни, бо для природи це оновлення, час позбавлення всього старого, того, що заважає жити:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Ліричний герой милується весною, її приходу чекають усі: і лани, і пташки, і люди — вона молода і вродлива, сповнена сил та енергії, і саме вона принесе такі жадані зміни:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...
Іноді здається, що ліричний герой розчиняється в природі, живе з нею в одному ритмі, переймається її настроями, тому досить лагідно пригріти сонечку, заспівати жайворонку, і людина вже відчуває себе щасливою:
Гаї шумлять — я слухаю.
Хмарки біжать — милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй так весело.
Ранок і вечір, день і ніч, сонце, хмарки, вітер — все для поета має своє емоційне забарвлення, пов'язане з якимось образом, музичним ритмом: світанок — як зайчик, що грається з квітами, день — впевнений, залізний, наповнений багатьма справами, вечір — тихий, суголосний з музикою флейти, а ніч — стара бабуся.
Коли ліричний герой радісний, сповнений надій, разом з ним радіє і природа. Проте, коли він почав розуміти, що найкращі мрії так і залишаться мріями, коли в його душу закрадається тривога, природа також втрачає свій спокій.
Тичина звертається до образів природи навіть тоді, коли пише про любовні переживання. Закоханому здається, що все навкруги знає про його почуття, що природа допомагає йому насмілитися підійти до коханої:
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить.
Природа, як і музика, дійсно займає важливе місце у творчості Павла Тичини.
ответ: Тема: страждання ліричного героя із-за неподіленого кохання.
Ідея: ліричний герой закоханий, він дивується тому, як різні якості характеру поєднуються у його коханої — уста — «тиха молитва», а слово — «гостре, як бритва». Дівчина горда, зрозуміти її і здобути прихильність, — як дістати зернятко із твердого горішка, — дуже важко. Почуття любові ліричного героя таке сильне, що він ладен «згубити душу», вважає це і своєю радістю, і своїм горем.
Художнi засоби
Риторичнi питання: “Чом твое серденько…?”, “чом твоi устенька…?” і т.д.
Протиставлення: усмiх – скрута, радощi – горе.
Речення у більшості – повні, що допомагає нам показати повну картину.
Більш всього іменників, що надає нам повну картину про учасників “подій”.
Є епітети: колюче терня, тиха молитва, що надають твору яскравистості.
Звертання: Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Значну естетичну функцію у вірші виконує пісенний паралелізм, лірична оповідь вибудувана з риторичних запитань: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня, Чом твоє серденько — колюче терня? Чом твої устоньки — тиха молитва, А твоє слово остре, як бритва?»
Стилістично нейтральні слова серденько, слово в контексті твору набувають нового смислового наповнення, асоціюються не з чарівною, а холодною дівчиною, якій байдужі глибокі почуття ліричного героя. При цьому врода коханої змальовується в річищі фольклорної поетики, а тому протиставляється її норовистій вдачі, її серцю «колючому», як шпички терня, словам гострим, як бритва. Проте ці порівняння не свідчать про важкий характер дівчини.
Просто вона не кохає юнака, який безтямно любить її, захоплюється красою очей, котрі «сяють тим чаром, / Що запалює серце пожаром», іменує милу «ясною зорею».
Душевні переживання ліричного героя зображуються через багату образну палітру, а також контрастні суб’єктивні оцінки:
«І чом твій усміх — для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!»
Митець характеризує ліричного персонажа за до антонімів, поєднання кількох значень слів, внаслідок чого поетичний образ звучить багатоголосо. Прекрасним є кохання, його істинна сутність, без осягнення якої людина морально гине. Це шлях у світ справжніх цінностей, у світ гармонії, до самого себе і коханої.
Римування вірша відповідає принципу римування в українському фольклорі— переважають морфологічні рими, тобто між собою римуються однакові частини мови:
Образ природи у віршах П. Тичини
Чарівна, мальовнича природа України не може залишити байдужою жодну людину, здатну сприймати прекрасне, а тим більше поетів, душа яких відкрита для всього тонкого, красивого. Не один вірш присвятили вони рідним вербам, лукам, річкам, і слова ці наповнені щирою любов'ю до рідного краю.
Справжнім співцем природи був і Павло Тичина, творчість якого була гімном праматері природі, яка сповнює людину силами і надихає на прекрасне. Особливу увагу образам рідної природи приділяє він у своїй першій збірці "Сонячні кларнети", яка стала новим потужним словом в українській літературі. Поет говорив, здавалося б, про старі, вічні речі, але звучали ці слова по-новому. Для нього нерозривними були зв'язки між природою та музикою, адже поет ще з дитячих років захоплювався співами, добре знав і відчував музику. Для Тичини світ не просто існує, а рухається в якомусь ритмі; все навкруги, і природа в тому числі, має свою музику, суголосну з мелодіями всесвіту:
Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото-поколото,
Горить-тремтить ріка,
Як музика.
Для Тичини, який не мислив свого життя без музики, такі порівняння й асоціації були природними, адже й збірку він назвав "Сонячними кларнетами", створивши образ не просто якогось фізичного тіла, тепло якого досягає Землі, а життєдайного, сповненого світлої енергії небесного світила, яке не просто існує, а живе, і його життя, гра його променів нагадує гру на кларнеті. І це не єдиний приклад, коли образ природи асоціюється з музикою, утвореною якимось музичним інструментом: "...тополі арфи гнуть...", "арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї самодзвонними...", "скрізь поточки, як дзвіночки".
Природа, як і музика, суголосна з настроями ліричного героя, вона ніби живе в передчутті якихось змін, звершень, великих подій.
Саме тому, як я гадаю, з'являється образ весни, бо для природи це оновлення, час позбавлення всього старого, того, що заважає жити:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Ліричний герой милується весною, її приходу чекають усі: і лани, і пташки, і люди — вона молода і вродлива, сповнена сил та енергії, і саме вона принесе такі жадані зміни:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...
Іноді здається, що ліричний герой розчиняється в природі, живе з нею в одному ритмі, переймається її настроями, тому досить лагідно пригріти сонечку, заспівати жайворонку, і людина вже відчуває себе щасливою:
Гаї шумлять — я слухаю.
Хмарки біжать — милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй так весело.
Ранок і вечір, день і ніч, сонце, хмарки, вітер — все для поета має своє емоційне забарвлення, пов'язане з якимось образом, музичним ритмом: світанок — як зайчик, що грається з квітами, день — впевнений, залізний, наповнений багатьма справами, вечір — тихий, суголосний з музикою флейти, а ніч — стара бабуся.
Коли ліричний герой радісний, сповнений надій, разом з ним радіє і природа. Проте, коли він почав розуміти, що найкращі мрії так і залишаться мріями, коли в його душу закрадається тривога, природа також втрачає свій спокій.
Тичина звертається до образів природи навіть тоді, коли пише про любовні переживання. Закоханому здається, що все навкруги знає про його почуття, що природа допомагає йому насмілитися підійти до коханої:
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить.
Природа, як і музика, дійсно займає важливе місце у творчості Павла Тичини.
Объяснение:
ответ: Тема: страждання ліричного героя із-за неподіленого кохання.
Ідея: ліричний герой закоханий, він дивується тому, як різні якості характеру поєднуються у його коханої — уста — «тиха молитва», а слово — «гостре, як бритва». Дівчина горда, зрозуміти її і здобути прихильність, — як дістати зернятко із твердого горішка, — дуже важко. Почуття любові ліричного героя таке сильне, що він ладен «згубити душу», вважає це і своєю радістю, і своїм горем.
Художнi засоби
Риторичнi питання: “Чом твое серденько…?”, “чом твоi устенька…?” і т.д.
Протиставлення: усмiх – скрута, радощi – горе.
Речення у більшості – повні, що допомагає нам показати повну картину.
Більш всього іменників, що надає нам повну картину про учасників “подій”.
Є епітети: колюче терня, тиха молитва, що надають твору яскравистості.
Звертання: Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Значну естетичну функцію у вірші виконує пісенний паралелізм, лірична оповідь вибудувана з риторичних запитань: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня, Чом твоє серденько — колюче терня? Чом твої устоньки — тиха молитва, А твоє слово остре, як бритва?»
Стилістично нейтральні слова серденько, слово в контексті твору набувають нового смислового наповнення, асоціюються не з чарівною, а холодною дівчиною, якій байдужі глибокі почуття ліричного героя. При цьому врода коханої змальовується в річищі фольклорної поетики, а тому протиставляється її норовистій вдачі, її серцю «колючому», як шпички терня, словам гострим, як бритва. Проте ці порівняння не свідчать про важкий характер дівчини.
Просто вона не кохає юнака, який безтямно любить її, захоплюється красою очей, котрі «сяють тим чаром, / Що запалює серце пожаром», іменує милу «ясною зорею».
Душевні переживання ліричного героя зображуються через багату образну палітру, а також контрастні суб’єктивні оцінки:
«І чом твій усміх — для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!»
Митець характеризує ліричного персонажа за до антонімів, поєднання кількох значень слів, внаслідок чого поетичний образ звучить багатоголосо. Прекрасним є кохання, його істинна сутність, без осягнення якої людина морально гине. Це шлях у світ справжніх цінностей, у світ гармонії, до самого себе і коханої.
Римування вірша відповідає принципу римування в українському фольклорі— переважають морфологічні рими, тобто між собою римуються однакові частини мови:
чаром — пожаром
зоре — горе.
Объяснение: