Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Наше життя подібне до подорожі – шляху, який судилося зробити людині від народження і до останнього дня перед порогом вічності.Упродовж всього життя людина постійно ставить собі запитання: ” А в чому сенс життя? Для чого я живу”? І жоден з нас до кінця не може знайти відповідь на нього. Сенс життя – тема така ж важлива, як і саме життя. Прагнення до пізнання сенсу властиве кожному з нас. Дійсно, у чому сенс життя? Чому ми такі, які є? Як дізнатися, чого робити не варто, як не помилитися? Останнім часом люди не часто замислюються над сенсом свого життя, вважаючи це даремним заняттям і марною тратою часу. Люди настільки зав’язнули в побуті, що прибрали зі свого життя саме головне – сенс і мету.У кожної людини свої цілі в житті. Для когось це просто купівля нових меблів або набору посуду, а комусь потрібна шикарна квартира і хороша машина… Інші зовсім вважають, що в житті немає і бути не може ніякого сенсу… Є і такі люди, що вважають, що ми живемо для того, щоб народити і виховати дітей, створити сім’ю… Але у будь-якому випадку в кожному з нас закладено залишити щось після себе. Скільки людей, стільки і думок! На мою думку, сенс життя полягає в тому, щоб стати щасливим. Але додам маленьке уточнення: він полягає у пошуку. У пошуку самого себе в цьому величезному і незрозумілому світі, у пошуку прекрасного. Сенс життя – навчитися жити по-справжньому. Що це означає? Це значить навчитися бачити найпростіше, помічати зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах і перестати жити складними формулами та розрахунками, а повністю довіряти своєму серцю, своїй душі.
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Наше життя подібне до подорожі – шляху, який судилося зробити людині від народження і до останнього дня перед порогом вічності.Упродовж всього життя людина постійно ставить собі запитання: ” А в чому сенс життя? Для чого я живу”? І жоден з нас до кінця не може знайти відповідь на нього.
Сенс життя – тема така ж важлива, як і саме життя. Прагнення до пізнання сенсу властиве кожному з нас. Дійсно, у чому сенс життя? Чому ми такі, які є? Як дізнатися, чого робити не варто, як не помилитися? Останнім часом люди не часто замислюються над сенсом свого життя, вважаючи це даремним заняттям і марною тратою часу. Люди настільки зав’язнули в побуті, що прибрали зі свого життя саме головне – сенс і мету.У кожної людини свої цілі в житті. Для когось це просто купівля нових меблів або набору посуду, а комусь потрібна шикарна квартира і хороша машина… Інші зовсім вважають, що в житті немає і бути не може ніякого сенсу… Є і такі люди, що вважають, що ми живемо для того, щоб народити і виховати дітей, створити сім’ю… Але у будь-якому випадку в кожному з нас закладено залишити щось після себе. Скільки людей, стільки і думок!
На мою думку, сенс життя полягає в тому, щоб стати щасливим. Але додам маленьке уточнення: він полягає у пошуку. У пошуку самого себе в цьому величезному і незрозумілому світі, у пошуку прекрасного. Сенс життя – навчитися жити по-справжньому. Що це означає? Це значить навчитися бачити найпростіше, помічати зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах і перестати жити складними формулами та розрахунками, а повністю довіряти своєму серцю, своїй душі.